Каменярі із Демні

"Лупайте сю скалу…"

Є така гіпотеза, ніби знаменитий собор ХІІ століття у Крилосі, фундаменти якого розкопав у 1930-х роках Ярослав Пастернак, будували з вапняку з села Демня коло Миколаєва-Дністровського. То правда, що історія села сягає княжих часів, але ж відстань… Ну, то таке: де було, там брали. Кажуть навіть, що кам’яні блоки могли до самого Дністра транспортувати річкою Зуброю, що розтинає село навпіл. Міг жити у Демні, де ще й плавили залізо, привозячи руду звідусіль, бо не вистачало, тямущий хлопець, який одного разу супроводжував валку з каменем, придивився до роботи будівничих і попросив узяти його в науку. Бо лупати скалу діло нехитре, а різьбити з каменю всілякі делікатні й потрібні речі — цікавіше. Жовтуватий як кість, вапняк із Демні не вивітрюється, тільки чорніє під відкритим небом, на відміну від алебастру з Журавно, що годився тільки для інтер’єру, і славився у всій Європі. Ось так міг постати промисел у Демні.

У 1880 році на 1600 мешканців припадало сто майстрів, які увічнювали пам’ять про померлих унікальними і довговічними надгробками, а живих тішили сходами, поручнями, підвіконнями, облямівкою для камінів. Батько передавав тонкощі ремесла синові, а як не було сина, то зятеві, і найліпші надгробки на демнянському цвинтарі на могилах родів Фіалковичів, Янівих, Дзиндрів, Николишиних, Зубрицьких, Держил, Верещинських, Пауків… Важко всіх перелічити. Нащадки їхні живуть досі в селі.

— Нема вже нікого з майстрів! — каже старша жінка, яку ми зупинили коло автобусної зупинки. — Нікого не лишилось. Ну, є ще Покора, он там живе в тій білій хаті, але він дуже старий і глухий.

— Так таки й нема?

— Нема. Є ще там один на горі, — показує жінка рукою кудись далеко.

Син Покори, чи родич, навіть не захотів з нами розмовляти, коли ніс до хати наруччя дров.

— Він хора людина, дайте йому спокій!

Коло дороги трохи збоку від хати — фігура Божої матері на високому цоколі, і металева дощечка з дивним написом, який трохи нас спантеличив. Я б сказала, навіть єретичним: "Ісус Христос, цар Всесвіту, вдруге прийшов на землю в Україну 9.10.1958 року як святійший отець папа Еммануїл Петро ІІ". Ось вам і месія, перший знак. Поряд на сільському роздоріжжі — великий красивий пам’ятник Шевченку, про який ми дізнаємось трохи згодом.

Дорога веде до неоготичного костелу, який теж збудували демнянські каменярі з місцевого каменю у 1913 році, акурат перед Першою світовою. Його вирішили поставити римо-католики села, нащадки поляків, які ще тримались своєї конфесії. Ініціював будову ксьондз із Миколаєва Войцех Войтановський. Тепер тут повибивані шибки, але всередині сухо і досить чисто, якщо не вважати занесеного вітром листя. Перші москалі розграбували костел і поглумились над храмом, але австрійські військові його підремонтували, а один з них навіть розмалював стелю над вівтарем блакитною фарбою. На бічній стіні — погнутий великий залізний хрест, схожий на павука. Мені чомусь здалося, що він із сплюндрованої родинної усипальниці Скарбеків, що в лісі поруч із такими самими потрощеними надгробками. Наче пронісся ураган над лісом. Усі надгробки там теж роботи демнянських майстрів, але побиті, на відміну від уцілілого сільського цвинтаря. На одному був дзеркальний напис польською. А на іншому — напис українською: "О сей Хрест постарався Павло Паук з Демні". Але імен похованих і дат там немає. Стерті. Совіти методично знищували цвинтарі римо-католиків, розтрощуючи хрести і голови фігур на надгробках. Хтось будує, а хтось руйнує. 

Чи був демнянський промисел чимось унікальним? Звісно, ні. Де був камінь, там його видобували і використовували для себе чи на продаж. На території України збереглися дуже красиві сільські цвинтарі з майстерними кам’яними надгробками, зокрема на Тернопільщині. Фактично, навіть у радянські часи не було заборони на надгробки з християнською атрибутикою, існував стійкий попит на цвинтарну скульптуру, але після здобуття Незалежності економічні проблеми змусили спадкоємців майстрів і учнів податися у світи на заробітки. Рекет, податки, приватизація кар’єрів, брак коштів у замовників вбивали і вбивають високе мистецтво. Напевно, і серед майстрів уже немає розмов про те, чия робота краща і досконаліша. Важливо не те, як зробив, а скільки заробив. Як воно у Демні, я й намагалася з’ясувати. Добре, що школу вдалося знайти швидше, ніж сільраду.

Напис на скульптурі, що стоїть навпроти школи — розгорнута книга з цитатою "Лупайте сю скалу…"вірш "Каменярі" Івана Франка — був просто снайперським пострілом у суть проблеми збереження української ідентичності. Той кар’єр, що ми бачили при в’їзді в село, був великим котлованом, на краю якого  стриміла майстерня і певно офіс каменярів, тих хто добував камінь. Колись на цьому місці либонь були скелі, в які вгризалися молоти і зубила каменярів. І брили жовтої кості землі розходилися як круги по воді по всій Галичині, деколи у вигляді готових виробів.

Зі школою Демні пощастило. Хай там нема музею, але вчителі збирають інформацію, світлини, і є хранителями історії свого села. 

Отож, майстри у Демні є. Десь приблизно десяток, нащадки старовинних родів. Як пояснили нам, теперішнє покоління здобуває мистецьку освіту і повертається до села працювати зі звичним каменем. Кожен порядний майстер має на обійсті робітню. І кожен… сам по собі. Я спитала чи був у Демні якийсь цех в давнину, чи формальна спільнота, яка регулярно збиралася для взаємопідтримки, бо ремесло важке, крейдяний пил шкодить очам і легеням. Чи мали майстри лізензію, свідоцтво про моральність, адже вони жили в цивілізованій країні і мусили платити податки. У 1990-х роках майстри об’єдналися у спілку, що називалася "Скала". Наймали підсобних робітників, і разом з ними добували камінь на своїх ділянках. Зараз спілки вже немає, ділянки орендують у Тростянецької громади, яка, на щастя, не продала кар‘єр, хоч попит на камінь дуже великий. Подібне родовище вапняку є в селі Поляна на Миколаївщині. Власником Демні один час був граф Скарбек, той який побудував по сусідству сиротинець для хлопців та дівчат, зараз там обласна психіатрична лікарня. Питань було багато, і не на всі мені вдалося отримати відповідь. У метричних книгах Демні записували як аgricola — тобто селяни, опріч шляхтичів, і, ясна річ, не всі Дзиндри чи Держили були майстрами по каменю.

У 1880-х роках був пік демнянського промислу. Минуло вже 40 років блукання у пустелі, час після скасування панщини. Землі не вистачало, бо зросла кількість населення. Зайві роти перетворилися на зайві руки. Промисел міг прогодувати родини, члени яких не хотіли покидати рідні села. Розвиток промислу — це конкуренція. Звідти й історія, яку розповідають туристам, що раз на рік майстри збиралися на цвинтарі й обговорювали роботи один одного. Хоча місцеві мешканці заперечують це. Вибіркова пам’ять дуже типове явище серед людей, які мало цікавляться історією свого краю.

Крук на винограді

Демнянський цвинтар в ідеальному стані. Правда, останнім часом збільшилася кількість дешевих псевдо мармурових надгробків, які стоять по краях цвинтаря, беручи його наче в облогу. Це так як узяти полотно відомого художника і оправити в його дешеву кічову раму. Правда, штучних квітів тепер позбулися.

Візитівкою демнянського цвинтаря є фігура святого Миколая, патрона села. Це — дарунок майстрів громаді. Святий Миколай стоїть на високому цоколі й благословляє кожного, хто йде йому назустріч. Скульптуру датовано 1834 роком, хоч офіційно цвинтар існує з 1837 року. Найбільше представлено фігур Матері Божої в розгорнутому покривалі, святого Миколая, і трохи маленьких янголів. Дуже рідко Матір Божа з дитям на руках.

Власне найкращі пам’ятники на могилах родичів самих майстрів, вони дуже багато декоровані квітами, квітковими гірляндами, дубовим листям, досить рідкісними галузками винограду, і навіть круком, що дзьобає ягоди. В одному місці поміж барокового розмаїття квітів виглядає людська рука. Чимало модних на початку ХХ століття кам’яних хрестів під дуб з обрізаними гілками. Кожен сучок символізує кількість родичів. Оскільки пам’ятники на демнянському цвинтарі в дуже доброму стані, важко переплутати час їх створення — консерватизм вражаючий. Пам’ятники першої половини ХІХ століття і пам’ятники першої половини ХХ століття абсолютно схожі. Тільки написи з датами життя і смерті дозволяють встановити час створення. Барокова пишнота сусідить з вишуканим мінімалізмом.

Найвищий хрест з навскісною поперечкою без жодних прикрас встановила вдова місцевого пароха Модеста Хоминського1852-1889. Запис у метричній книзі повідомляє про те, що помер він у віці 37 років від апоплектичного удару. На металевій табличці — зворушлива епітафія, яку хочеться зацитувати: "Найдорозшому мужеви Модесту Хоминьскому місцевому парохови* 13 жовтня р. 1851 * 24 марта р. 1889 в 14 р. своєго священства ставить сей памятник щиролюбляча і найбольшій розпуці позостала вдова враз з тремя маленькими сиротами"автентичний правопис збережено. Як правило, про увічнення пам’яті священників дбали парафіяни, намагалися поставити їм кам’яні надгробки, але вдова зняла цей тягар з плечей громади. У Демні отець Модест пробув недовго — з 1883 по 1889 рік, заступивши свого батька — отця Стефана Хоминського.

Імена є всюди, але на дуже примітному надгробку родини Юрківих із зображенням святого Петра приховано ім’я онука Петра Юрківа — Теодора, насправді Федя, воїна УПА, що загинув у 18 років від кулі енкаведиста. Тіло не дозволили забрати родині, але батько вночі викрав його і поховав. Цю історію розповіла мені вчителька демнянської школи пані Ірина Гладка з роду Юрків. 

Глина — гіпс — камінь

З династій майстрів, які працюють зараз у селі, відомі Однороги, Дзиндри, Яніви, Мисаковичі. Здебільшого всі вони працюють у жанрі сакральної скульптури.  Михайло Кутнів став зятем Степана Яніва, який у 2018 років виготовив 150 хрестів для поховань січових стрільців на горі Маківка. Пан Михайло показав нам свою робітню з невеликою вітриною з мініатюрними моделями фігур на вулиці. У пічці весело гудів вогонь, а в невеликій шопі стояли гіпсові моделі. Притча про те, що майстер тільки прибирає все зайве, вивільнюючи образ із шматка каменю, виявилася красивою легендою. Насправді для того, щоб створити скульптуру, потрібна модель. Її ліплять з глини, відливають у гіпсі, потім за допомогою спеціального циркуля майстер переносить основні точки на брилу каменю і тоді вже береться до різьби. Він не створює моделі, а замовляє. Часом замовник хоче, аби його скульптура була єдиною, і гіпсова модель використовується лише один раз. Але таке трапляється досить рідко — замовники зараз не такі вже естетично вибагливі. І це дуже шкодить майстрам, які тільки у витворах, призначених для себе, можуть виявити свій творчий потенціал.

Власне, на прикладі моделей та майже готових виробів з майстерні Михайла Кутніва можна побачити еволюцію демнянського різьбярства — більш строгі форми, мало декору. Інструменти, що акуратно розкладені на стелажі, практично не змінились. Назви їх для втаємничених: бучардасокира для каменю, довбнямолот, шлягамолот зі шпичкою, гиплімолот з ясеня, шульрайзадолото, латадерев’яна лінійка, вінкільметалевий кутник, шкребачка… Саме у цій майстерні мене осяяло: Бог з циркулем, що нахилився над Землею — це ж він в образі скульптора Всесвіту, який переносить параметри моделі на первісний хаос. До того я не розуміла символіки знаменитої гравюри англійського поета і художника  XVIII століття Вільяма Блейка.

Демнянські майстри, як я вже казала раніше, працювали і працюють над великими замовленнями, які потребують участі цілої групи осіб.

У 1908 році вони спорудили арку на честь 60-річчя правління імператора Франца-Йосифа.Відомі  імена майстрів: Михайло Верещинський, Максим Петріца, Лаврін Лавренців, Григорій Янів, Тимофій Фіалковський. 

Пам’ятник Тарасу Шевченку теж створювали спільно, за проектом Михайла Дзиндри у 1990 році з шестиметрової брили каменю, яку привезли з Поляни. Важила вона 60 тонн. Над монументом працювали брат Степан і зять Євгена Петро Дзиндра, Ярослав Троцько, Олесь Ярема і всі демнянські майстри. Відкриття пам’ятника стало найбільшою подією в історії села. Була сила-силенна людей, є навіть альбом зі світлинами.

Під пресом соцреалізму

Першим відомим представником династії демнянських різьбярів був Федір Дзиндра18 століття, після якого зберігся монументальний камінний хрест. Василь Дзиндра мав 10 дітей, з яких вижило четверо: Ганна, Євген1913 рік народження, Михайло1921 рік народження і Степан1929 рік народження. Ганна за співпрацю з УПА була вислана до Сибіру. Троє синів Василя Дзиндри  здобули художню освіту у Львові, а Михайло у 1941 році виїхав з Галичини і став творити модерну скульптуру в екзилі. Він повернувся наприкінці 1990-х на батьківщину зі США, перевіз свої роботи, хотів створити музей модерної скульптури у Львові, але йому не дали це зробити, і власним коштом він створив приватний музей у Брюховичах. Деякі подаровані місту роботи були пошкоджені місцевими варварами.

Одним із найвідоміших українських скульпторів ХХ століття був найстарший серед братів Євген Дзиндра. Властиво, своїм прикладом і підтримкою він надихнув молодих майстрів здобувати мистецьку освіту, розвиватися далі. У 1933 році Євген закінчив художню промислову школу у Львові. З одного боку він віддавав данину традиції, створюючи надгробки з вапняку. Тільки на самому Личаківському цвинтарі їх 20. Євген Дзиндра є автором надгробка художнику Модестові Сосенку на Янівському цвинтарі. А з іншого — створював монументальні пам’ятники діячам української культури — Івану Франку, Тарасу Шевченку, Соломії Крушельницькій, Андрію Чайковському, малі скульптури, барельєфи. Любив більш тверді камені — мармур, пісковик, а також метал.

Йому доводилося працювати під пресом соцреалізму й часом виконувати скульптурні портрети передовиків і совєцьких військових на замовлення влади, але, принаймні, Леніна в нього нема. Зате був Кіров. Зберігся каталог його робіт з виставки 1964 року, який відкривається портретом Кірова. Це не докір, це просто констатація сумного факту, що людина, яка створювала образи Сосенка, Григорія Тютюнника, Івана Труша, мусила часом йти на компроміси, аби продовжувати творити. Відмова могла призвести до репресій, як і необережне слово. Євген Дзиндра любив повторювати: "Нехай за мене говорить камінь". То він відновив знищені фігури левів біля львівської ратуші, правда, з радянськими гербами. Через ті герби скульптури ледве не прибрали за вказівкою тодішнього мера Василя Шпіцера, але Петро Дзиндра замінив герби і на тому скінчилося. Похований скульптор на Личакові. Намогильний пам’ятник йому створили учень Ярослав Троцько і зять Петро Дзиндра. 

Наймолодший брат Степан теж вивчився на скульптора. Розповідають, що першу свою різьбу він створив у 8 років — то був маленький ангелик. Степан один з авторів пам’ятника Шевченку у Демні, працював на Львівській керамічній фабриці. Євген і Степан виконали у камені надгробок батькам у Демні — фігуру святого Лазаря, справжній шедевр, який ви можете побачити на сільському цвинтарі. Згідно традиції. Для себе і для людей.

Другий хліб Демні

А чи продовжиться традиція? Демнянські майстри роз’їхалися по світу, і тепер наче відрізана скибка, яку не приставиш назад до хлібини роду. Камінь став для демнянських майстрів другим хлібом. Вони не служили смерті, а вічній пам’яті. Дуже рідко залишали підпис на своїх роботах, не укладали каталогів, покладаючись на пам’ять роду. Але й роди вимирають, і замовники йдуть на той світ. Хоча за допомогою метричних книг та реєстрів власності, як і за почерком можна встановити авторство бодай частково. Було б тільки бажання. Народні майстри дотримувалися анонімності зі скромності, бо хто вони такі? Прості селяни, без ліцензій, без свідоцтва моральності, часом навіть неграмотні. Куди їм до священників, урядовців та вчителів. Та й майстрами вони не часто бували, а здебільшого ремісниками, щоб прогодувати великі родини, і передати свої вміння далі — у безкінечність, як їм здавалося.

У центрі села ви ще можете побачити верстове колесо, малу скульптуру, яка вказує відстань до Моринців. Її автором є Петро Одноріг, ще один представник династії різьбярів. Зараз він хворіє, але все ще намагається працювати. Він також брав участь у створенні пам’ятника Шевченку. Власне, Шевченко не лише об’єднав українців, але й скульпторів, які позначили присутністю Кобзаря галицькі міста і села. Бо де Шевченко, там Україна.