Дрогобич: на соляних плечах

Королівський шурф

Знайти солевиварювальний завод не складно. Від центру міста прямісінько до прохідної веде вулиця Жупна. Топоніміка тут промовляє сама за себе, адже жупа – історична назва солеварні.

Табличка у вицвілих блакитно-жовтих кольорах інформує, що підприємство – державне. Під ногами, од краю до краю – калабані й болото насичених темних тонів. Натомість над головою лопотить обдертими краями прапор України.

Металева брама відчинена навстіж. Вітер, і без того поривчастий, дужчає. Небо непривітно горне до купи хмари. Сірими тінями вони нависають над двома приміщеннями – ближнім, дерев’яним, із проіржавілим дахом і вишкою посередині, та дальнім, цегляним, без даху взагалі. 

Мимохідь очі над воротами прохідної шукають напис, що висів при вході до Дантового пекла.

Не знаходячи уявних літер, погляд зачіпається за рух. То здаля новоприбулих помахами рук вітає Оксана Бунда, технологиня підприємства. Усмішка й майже дитинні живі очі, неслухняне посріблене волосся, що вибивається з-під чорного берета, і цілком неймовірне серед цього багняного безмежжя – чисте чорне взуття.

“З розумом і молотком”

Галіт, або ж природну сіль, збирали у своєрідних підземних лагунах, коли з регіону відступало море. Прісні води розчиняли галіт, утворюючи ропу. На території (чи точніше – під територією) Дрогобицького заводу й нині течуть ці розчини.

Перш ніж відчинити приміщення шурфу, жінка звертає увагу на похилений геологічний знак вгорі. Латиною – “Mente et malleo”, у перекладі – “З розумом і молотком”.

Вхід охороняють двері, фарба на яких настільки облущилась і вигоріла, що важко визначити її первинний колір. Одразу за дверима – металева помпа. Вкрита пластами іржі, тож механізм стоїть нерухомо. У давні часи розсіл витягували з-під землі відрами. З роками процес механізували.

Помпа спочатку працювала на мазуті, згодом – на електриці. Однак центральна труба, якою підіймали ропу, тріснула. Замінити її не так і просто – може не витримати вежова конструкція. Тож помпу зупинили. Натомість спустили на дно шахти іншу – гідравлічну, яка тепер помпує розсіл. 

Пошрамований корозією механізм – не єдине, що програло бій із часом. Вежа XVIII ст. нависає над шахтою трухлявою деревиною, а крізь дірки в даху видно небо.

Проте уся суть шурфа – не вгорі.

Пані Оксана нахиляється, підіймає ляду і з усмішкою відступає. Повітря миттю наповнюється густим вологим соляним духом.

Світло ліхтарика губиться глибоко внизу. Розміри шахти по периметру 2,5 на 3,5 метри. Глибина – 48 метрів.

Помпа на дні – з нержавійки, бо сіль нещадно руйнує метали. Інша річ – дерево.

Промінь світла ковзає балками. І справді, дерево там, дóлі, темне й вільге, зате ціле. Просочене ропою, воно виглядає значно краще, ніж дах будівлі, хоч останній і молодший від шахти на кілька сотень років.

Течію розсолу чути зісподу. Ропа піднімається на поверхню трубою, яка вібрує і в одному місці протікає.

– Колись гарніше було, як цим насосом качали. Розсіл так підходив, – пані Оксана малює у повітрі кола. – І діти то дуже любили. А ще як десь трохи просочувався, то всі хотіли підійти спробувати. То дуже гарно було.

Неможливо втриматися від спокуси зловити й собі краплю прозорої рідини. Вона на смак – холодна, дуже солона і, на диво, смачна.

Очистити часом

Неподалік шурфу – розсолозбірники, приміщення, де в дубових камерах розчин відстоюється. Тут повітря також солоне й вогке. В одну камеру саме набирається розсіл із шурфу. В іншій – ропа вкрита нальотом. Це – нерозчинний залишок, який через кілька годин осяде. Чистий розчин потече на виварку. Температура ропи завжди однакова – + 10 градусів. Тому в розсолозбірниках особливий мікроклімат. 

– Тут зараз трошки холодно, а літом дуже комфортно, бо тоді тут 22 градуси. Надворі гаряче, а тут якраз добре. І не спекотно, і дихаєш тим повітрям від розсолу. 

Під тихий плюскіт рідини пані Оксана ділиться своїм баченням майбутнього заводу. Вона – за інновації, каже, треба переходити на сонячну або вітрову енергію. Крім того, жінка хотіла б відкрити на солеварні не лише музей, а й курорт, адже головний ресурс – розсоли – вже є. Без діла стоять і розсолозбірники. Їх можна відремонтувати і зробити там ванни. Адже навіть дихати таким солоним повітрям дуже корисно.

Та, маючи амбітні плани, Оксана Бунда радіє і малому. Торік на заводі знімали стрічку “Довбуш”. Для однієї зі сцен замінили дах розсолозбірника, підлатали перила. Технологиня вказує на нові дошки, що праворуч. Каже, навіть якщо нині немає коштів на масштабну реставрацію солеварні, то не можна втратити того, що вже є.

Виварити вогнем

На дверях іншого цеху – аж дві таблички про заборонений вхід. Інший напис – “Цех не працює” – обманює. Бо з отвору в даху густими клубками викочується пара. 

Коли двері зсередини прочиняються, – вона одразу вдаряє в обличчя. Парою наповнений і весь простір виварювального цеху. Білі потоки безупинно підіймаються, огортають рухомі силуети і клубочаться під дахом, нагадуючи “Зоряну ніч” Ван Гога.

Із тих клубів раптом з’являються солевари. Один із них – Юзек Мартинів – має взірцеві густі вуса й великий ніс. Сріблясто-біле волосся і такого самого кольору наліт на одязі. Широкою лопатою з довгою ручкою він вигортає сіль із панви.

Пáнва (або ж черінь) виглядає просто – згори ємність, куди запомповують ропу із розсолозбірників. Внизу – піч. Чоловіки палять дровами, щоб розсіл варився при температурі 106 градусів 2–3 години. Вода випаровується, а кристали залишаються на дні.

Сіль, яку тримає пан Юзек на краю лопати, цнотливо біла. Інший солевар, Іван Якимчук, запевняє, що то не сіль, а сніг, і неодмінно пропонує скуштувати. Ця сіль справді схожа на сніг. І не лише кольором. Кладеш до рота, і кристали, як сніжинки, миттєво тануть. 

Саме в солеварному цеху відчувається історична вага підприємства. Адже так, як чоловіки вигортають сіль нині, її вигортали тут і в XIV столітті.

Однак якщо вік заводу заворожує, то умови праці людей пригнічують. Зміна солевара триває 12 годин, а заробіток – приблизно 5 тисяч на місяць. Діри на ліктях і протертий з усіх боків кашкет пана Юзека химерно суголосні із загальним станом заводу.

Оксана Бунда не встигає розповісти про нестачу спецодягу, як солевари її перебивають. Знагла. Посеред речення. Так, наче скаржитися – не про них. Пан Іван жартує, що одяг треба мати свій. Узагалі чоловіки постійно жартують і не соромляться камер. Коли напарник відходить, пан Юзек змовницьки заявляє: 

– Дівчата, ми до вас маємо просьбу. Як його (киває на напарника) 300 разів не було на знимці, то його жінка думає, що він не був на роботі.

Під загальний регіт солевар змінює тему і вказує на пані Оксану:

– Ви бачите, вона йде додому і ще несе кілька кілограмів солі на капцях.

Останній жарт небезпідставний. Покинути солеварний цех без білих відміток на одязі чи взутті – важко. Бризки ропи одразу на поверхнях засихають світлими плямами.

Навіть під час особливо масних дотепів плечі й руки пана Юзека не відпочивають. Незмінно на правому плечі – довжелезна ручка лопати. Її рівномірні удари об дно панви, потріскування дров, низькі чоловічі голоси – усе це, присмачене парами солі, не на жарт заколисує.

Піднявшись ще трохи подвір’ям солеварні, потрапляєш у цілком іншу атмосферу. У сушильному й пакувальному цехах не стихає гудіння центрифуг. Може тому працівники тут суворі й неговіркі. Вантажать сіль, стежать за технікою. Нині фасують у поліетилен, хоча раніше екологічно чистий продукт мав природне пакування – папір.

Знадвору чути стукіт сокири. Це пан Іван рубає дрова, що теж є обов’язком солеварів. Коли сокира вперше втрапляє у метрову дубову колоду, то важко повірити, що таке дерево подасться. Але руки підіймають й опускають молот, який вганяє сокиру щоразу глибше. Ще на кілька сантиметрів. І ще. Ще.

Іванові Якимчуку, який тримає сокиру, 74 роки.

Зберегти, незважаючи ні на що

Від грудня минулого року на заводі проводять офіційні екскурсії. За гіда – пані Оксана. Зі свіжої солі у своїй лабораторії жінка самотужки формує декоративні пічки, висушує на каміні і презентує туристам як сувеніри. 

Такі ж маленькі пічки стоять у кабінеті керівника підприємства. 

Дмитро Ковальов – на посаді четвертий рік. Про стан заводу говорить відверто. Солеварня хоч і державна, але жодної підтримки ззовні не отримує. Те, що заробили, за те й живуть.

А позаяк від 2016 року податок на прибуток для таких підприємств зріс до 75 %, то майже всі зароблені гроші сільзавод віддає державі. Для власних потреб залишається 15–20 тисяч гривень на місяць.

На запитання, що на таку суму можна зробити, пан Дмитро відповідає коротко:

– Нічого.

Можливий вихід – знайти інвестора й дозволити приватизувати завод. Однак є чимало дискусійних моментів: державне регулювання, острах громади щодо майбутнього солеварні. Інший сценарій – зменшення оподаткування. Таку пропозицію солевари вже надіслали до профільного міністерства. Чекають на відповідь.

Поки у столиці розмірковують – у Дрогобичі експериментують. Тестова партія елітної солі поїхала підкорювати Київ. Ковальов запевняє, що за якістю місцева сіль не поступається малдонській з Англії (ціна на Amazon – $ 5,49 за 250 грамів. – Ред.). Важливо зламати стереотипи про український продукт.

– Є сіль пластівцями, що продають в елітних супермаркетах. Пачка коштує 80 гривень. Але вона нічим не відрізняється від нашої солі. У нас ще менталітет такий, заможні люди думають – це французька або англійська сіль, тож я буду купувати її, бо українська не може бути якісною.

Під час розмови, коли мовиться про майбутнє заводу, жести пана Дмитра оживають. Відчувається, що говорить про близьке. Особливо, коли розказує про солеварів.

Дрогобицьке – це третє соляне підприємство в кар’єрі Ковальова після Слов’янська і Солотвина. Згадує, коли йшов сюди на роботу, не очікував нічого особливого – сільзавод та й сільзавод. Але помилився.

У 2013 році після десятирічної оренди “Галка-Дрогобич” повернула солеварню у державну власність. Тоді ж з’ясувалося, що Дрогобицький солевиварювальний завод фактично треба ліквідувати.

– Люди з цим не погодилися. Це була ініціатива колективу. Вони взимку виходили фасувати ту сіль. Холодно, нічого не опалювали, газ відрізали. Вони по-новому мурували ті пічки, знаходили людей, які хоч трохи розумілися на цьому, просили їх безкоштовно робити ті пічки, щоб потім із ними якось розрахуватися.

І це не єдині подвиги підлеглих, які перераховує керівник. Особливо його вразило те, як людей не спинило навіть бюрократичне пекло – солевари буквально “вибили” собі спецдозвіл на користування надрами.

– Все залежало від людей. Дякуємо тим, хто тут працює, що зберегли це підприємство, унікальне підприємство. Таких більше ніде немає.

***

Хоча вже майже 17.00, але робота на заводі кипить. Пан Юзек несе на плечі колоду в цех. Оксана Бунда показує вологі дошки Королівського шурфу кільком десяткам туристів. Натомість усеньку солеварню з будівлями, дровами й навіть болотом вперше за день осяює сонце. Із вікна нечинного цеху, огорнуті ніжним пухом і призахідним промінням, вигулькують вербові котики. Натякаючи на прихід справжньої весни й обіцяючи, що все буде добре.