"Добрий заробок" Панька

Хто такий Панько і де він мешкав

Ось що ми маємо: час написання твору — 1881 рік, місця — село Монастирець (Самбірський повіт), місто Дрогобич та ім’я персонажа, який розповідає свою історію, — Панько, себто Пантелеймон. Село Монастирець існує, і, звісно, місто Дрогобич, а прізвище Панька автор не вказав. Наш персонаж, точніше прототип, народився та виріс, і, цілком ймовірно, помер у Монастирці. Це не так уже й мало. Якщо Панько не служив у війську, то далі Дрогобича та Самбора він навряд чи бував. Йому десь років за сорок, має дружину і двоє дітей – хлопці 12–14 років, які пасуть за харч і одежу худобу в іншому селі, може, у Сприні, а може, в Лукавиці чи моєму Урожі.

Землі Панько не має, таких називають "халупниками", передостанній щабель сільської єрархії, нижче лише ті, хто не має навіть хати, сидить на комірному. Такі люди, щоб вижити, заробляють, де можуть. Панько робить мітли (мітовки) з березового пруття і продає їх на базарі у Дрогобичі, це десь 27 кілометрів від Монастирця. У нас такі мітли називають "драпачками", і подекуди ще навіть нині львівські двірники ними користуються, а про село нема що й казати — на кожній господарці вони є, щоб підмітати подвір’я і стайню. А ще Панько збирає гриби, ягоди, жінка пряде, та й городець такий-сякий мають — і вони живуть собі бідно, але гідно. Бо діти прилаштовані і є своя хатинка. Але варто дмухнути навіть слабкому вітерцю — і світ цей упаде.

Монастирець — маленьке село, про яке майже немає даних в інтернеті, навіть світлин у Вікіпедії. Воно розташоване між селами Лукавиця та Сприня, і дістатися туди можна автобусом "Самбір — Сприня" тричі на день. Розташоване воно в улоговині, де тече річка Спринька, і з двох боків його затискають пагорби, вкриті лісами. Є тут ще школа, Народний дім, отже, воно не цілком пропаще. Є гарна велика дерев’яна церква Воздвиження Чесного Хреста, трохи попсована ремонтом, але цікавої архітектури з великими вікнами й зовнішніми розписами. Правда, старий цвинтар коло церкви цілком знищений за комуністів, і замість лип ростуть туї, а замість кам’яної огорожі поставлено дротяну.

Панько ходив до цієї церкви і, певно, сповідався у пароха Івана Давидовича, який служив тут і в селі Блажів від 1855-го до 1905 року, тобто аж півстоліття, тож напевно знав усе про кожного парафіянина. До речі, отець Давидович рік пробув асистентом пароха в Нагуєвичах, доки не отримав власної парафії. І був у Монастирці панський двір, як мені сказали, дуже великий, від якого залишились, як і від колгоспу, руїни та хащі. А 1879 року тут мешкало 668 парафіян отця Давидовича, не так уже й мало. Тепер — 645 мешканців.

За деревами майже не видно хат. Є кілька пишних кам’яниць, а при виїзді з боку села Лукавиця — дві покинуті бойківські хатини, за якими починаються лози, а за лозами тече річка. Певно, у тих лозах переховувався Панько з жінкою від екзекуторів-податківців. Десь він тут і мешкав, як сирота, скраю села, в хатині, супроти якої оті дві вбогі зруйновані хати видаються палацами.

Мітла-драпачка як основа добробуту Панькової родини

Ну, звісно, ми в Урожі теж купували драпачки: такі без палиці, бо на тих з палицею літають відьми. А для підмітання має бути ні тверда, ні м’яка, міцна, туго зв’язана мітовка. Носили їх чоловіки з сусіднього Підмонастирика, і, певно, з Монастирця також. Спершу, поки мітли були нові й пишні, ними замітали подвір’я. Коли мітла стиралась, то нею вичищали рештки гною та курячки у стайні і врешті спалювали у вогні зі старим гіллям та бур’яном. 

Я постановила собі дізнатись усе про драпачку і спинила старшого чоловіка, що вертався з крамниці.

— Та, — підтвердив він, — робили в нас драпачки, аякже. І продавали. Тепер роблять хіба що для себе.

 — А де брали березове гілля?

Чоловік показав на ліси справа і зліва:

— Береза всюди росте, і найліпше брати її восени, коли листя опаде.

Я попросила його показати монастирецьку драпачку. Чоловік жив трохи далі, але зайшов на подвір’я багатої хати з кованою брамою, і за якусь хвилю приніс акуратну, скріплену сталевим дротом мітлу. Від нього я дізналась, що зробити мітлу на палиці може кожен, а ось таку акуратну маленьку треба вміти:

— Там, всередині, де "душа", кладуть дрібні гілочки, а поверха — великі.

Очевидно для гнучкости, бо добра мітла повинна гнутись, але в міру. Від слова "душа" мені аж потепліло на серці. І тут вийшла господиня з хати, старша жінка, і приєдналася до розмови. Я спитала її, звідки вона взяла мітлу, і вона відповіла, що "купила у пияка за 50 гривень":

— Він хтів 100 спочатку.

— Ого! А Панько продавав щонайбільше по 5 крейцарів.

Ці добрі люди не знали про оповідання Франка, і я їм розповіла що до чого. Прецінь їхнє село на літературній мапі, є чим пишатися. Я їм не дивуюся, зрештою. Нас, земляків Івана Яковича, у школі привчили до того, що він десь на іншій планеті, а не поряд. Ніхто не сказав нам: "Діточки, ваші прізвища у творах Франка, ваші прадіди знали його особисто, ви ходите по благословенній землі, яка народила Універсальну Людину, бо один Франко потрафив заповнити літературну порожнечу жанрів, перекладів, не кажучи вже про фундаментальні дослідження з історії, етнографії, економіки, мистецтва".

Як Панько продавав мітли у Дрогобичі

Не думаю, що за 150 років змінилась технологія виготовлення драпачок, тільки додали сталевий дріт для скріплювання. Скільки міг Панько донести на плечах до Дрогобича тих мітел? Одна важить кілограмів зо два. Десять? Двадцять? Навряд чи тоді були добрі самаритяни, щоб посадили на фіру Панька з його товаром. Їх і тепер немає, я в тому не раз переконувалася, проходячи 10–15 кілометрів дорогами, коли не було автобуса. Випадки, коли машина зупинялася, щоб мене підвезти, можна перелічити на пальцях однієї руки.

Мене непокоїть ще одне питання: чому Панько продавав мітли у Дрогобичі, коли Самбір ближче? До Самбора — 17 кілометрів, до Дрогобича — 27. Маю свою відповідь. Щоразу коли минаю автобусом базар у Рудках, містечко за Самбором, то витягаю шию, щоб побачити, чи стоять ще мітли край дороги й лозові кошики, прості, як побут наших бойків. Стоять, дякувати Богу. Очевидно, на самбірському ринку пропозиція драпачок була надто велика, і Панько не хотів конкурувати. Брав в’язанку з мітлами на плечі, і жінка теж, та і йшли собі чи босі, чи в ходаках до міста. І тепер кажуть — їду до міста, і всі знають, до якого.

Більшість доріг ті самі, утім до Урожа Панько йшов іншою дорогою, кривою, яка дотривала ще до мого дитинства й тепер майже заросла. Повз корчму перед старим мостом, чорним від смоли, який уже зник при мені. Добрий був міст. Витримував страшні повені влітку. А новий бетонний — не витримав стихії. Тільки той міст був панський, і хто зна, чи Панько йшов через нього, хіба що вода в річці була висока. Слуги пана Комарницького могли його спинити, познущатись, то ліпше піти якоюсь кладкою чи вбрід. А корчма — не для таких, як Панько.

Погомоніти він міг хіба що на Горі в Нагуєвичах, де стояла кузня, після важкого підйому, аби віддихатись, кинути оком на Діл, синювате пасмо гір, напитись води зі студні, може навіть перекусити цибулею з вівсяним ощипком. Там, де тепер МузейЛітературно-меморіальний музей Івана Франка, а в Музеї є зелена книжечка з оповіддю про нього. Погомоніти з людьми про погоду, врожай, новини. Тим паче, що всі його знають — Панько з Монастирця, може, навіть мітлу продасть кому, зі знижкою.

Як вийде на гору коло церкви в Унятичах, вважай, мало що лишилося. Перехреститься коло невеликої церкви на горбку, куди їй до монастирецької. А тепер тим більше: обліпили унятицьку церкву синьою і золотою бляхою і то так без смаку, що ліпше сплюнути спершу, а тоді перехреститись: "Свят-свят, люди добрі, хіба так можна?"

Йде Панько дорогою далі, до Лішні. То велике й багате село, і корчма не одна. Мій дідо Гриньо Басараб не раз там спинявся випити пива, але він був господарем на ґрунті, мав коней. З євреєм-корчмарем був навіть разом у січових стрільцях. До самого Дрогобича Панько, певно, ходив тією дорогою, що й Івась Франко: через передмістя Завіжне, попри давню церкву Параскеви П’ятниці, де можна було перепочити перед торговицею. Франко завше на тому горбку перепочивав. Часом, упіймавши пару пстругів, хлопець завивав їх у лопух і ніс до Дрогобича продавати, аби мати кишенькові гроші.

Від церкви треба спуститися вниз до Саліни — джерела достатку Дрогобича, яке ледь не засохло за останні 30 років. Донецька сіль з’їла дрогобицьку, хоч та ліпша на смак, без крейди, і така сама славна, як дрогобицька ковбаса і дрогобицька цибуля. Недарма жителів дрогобицьких передмість дражнили "цибульниками". Але монастирецькі мітли — то теж бренд, хіба ні?

Мистецтво торгів у наші часи теж занепало. Торговці змовляються тримати одну ціну, і з ними нецікаво. Правдива сільська мафія. Але наш Панько продавав драпачки кому за п’ять, кому за чотири, а комусь і за три крейцари. Постоявши трохи на торговиці, що розтеклася поміж цинамонових крамниць, які оспівав Бруно Шульц, у вузькому проході, що називають "Суецьким каналом", Панько вирушав по місту, не зважаючи на пишні кам’яниці, бо всюди потребували його драпачок. І потрапив у лапи панка-податківця, такого хитрого й підступного, як Лис Микита….

"Зиркаю я довкола, виджу, іде позад мене якийсь панок, горбатий, головатий, як сова, а очі у нього сірі та недобрі, як у жаби. Іде та все на мене поглипує. Я став, гадаю, може, чого хоче, а він нічого, став і собі та й дивиться в другий бік, нібито йому про мене й зовсім байдуже. Іду я далі, він знов за мною. Мені якось зробилося недобре. — Пек тобі, бідо! — гадаю собі, — що то таке?", — міркував собі Панько в "Доброму заробку".

Представився панок ліверантом цісарських крамниць та й замовив аж 100 мітел. 100 по 5 крейцарів. Господи, та то купа грошей! Скромний мітляр відчув, як возноситься вище від Дрогобицької ратуші. Цілий тиждень він робив з жінкою ті мітли, обдираючи руки до крови, а тоді поніс, або, як у нас кажуть, потругав до Дрогобича. Як порахувати, то вдвох з жінкою 27 кілометрів складним рельєфом вони несли майже цілий центнер. А скінчилось це тим, що мітел панок не купив, а підставив Панька під 15 ринських податку щороку.

«Минули три роки, я не платив ані крейцара. Як приходила здекуція, то ми з бабою ховалися у лози, мов від татар, а хату замикали. То ті здекутники прийдуть, покалатають, покленуть та й потечуться далі. Два рази хотіли добуватися силоміць до хати, та оба рази добрі люди відпросили. Але на четвертий рік урвалося. Ні просьби, ні плачі не помогли. Рештанції на мні назбиралося щось на шістдесят ринських. Наказали з міста зараз ізложити гроші, а як ні, то хату пустити на ліцитацію. Я вже й не тікав нікуди, виджу, що нічого се не поможе. Ну, та й що? Назначили ліцитацію, отаксували все моє добро на круглих шістдесят ринських. Приходить той день, тарабанять, кличуть купців… "Хто да вєнци?" — еге, коли-бо ніхто й стілько не дає. Десять… дванадцять… ледво на п’ятнадцять ринських витягли та й за те й продали. А я в сміх та й кажу до війта:

— А видите, таки я вас іздурив! Хіба я вам не казав, що голого не обідреш?».

І хоч Панько пішов з жінкою на комірне, опустився на останній щабель суспільної єрархії, та в душі тріумфував, бо обдурив найяснішого цісаря аж на 45 ринських.

Цю історію Франко міг чути з перших уст, бо ж ніколи не цурався спілкування з простими людьми, і не тільки обезсмертив Панька з Монастирця, а й дав нам, сучасним українцям, добру науку. Бо хіба таке не може бути нині? Ще й як може бути. Тому, певно, мітли-драпачки, хоч й роблять нині в Монастирці, але не на продаж.