Чоловік за ширмою

Де живуть ляльки

За зачиненими дверима відбувається 1,5-годинний дійовик. Жвава музика, скрип, тупіт, містичний регіт, високі жіночі голоси про щось сперечаються із чоловічими басами, знову музика. Зрештою все стихає, лунають оплески. Обідньої пори в Київському академічному театрі ляльок "Замок на горі" закінчується вистава для сімейного перегляду "Ніч перед Різдвом" — одна з нещодавніх прем’єр. 

Після спектаклю ляльок несуть відпочивати. У трьох кімнатах без вікон їх провітрюють на вішаках-грабельках. Подалі від людських очей ляльки мають вільний час, щоб потім знову вийти на сцену, ожити в руках акторів і наповнити гамором театральну сцену. А от для Євгена Невинського лялька стає живою ще до спектаклю. 

Саме він виготовив цих гоголівських персонажів. Тепер Євген іде до своєї майстерні та береться витесувати заготовку з дерева. На позір його робота видається технічною. Та це тільки для непосвяченого ока.

— Майструєш — а лялька починає дивитися на тебе, — ділиться майстер. — Кліпає, роззявляє рота у твоїх руках. Це як народження дитини. Створюю її, відпускаю — бачу результат на сцені. Недавно так працював, а поблизу хтось посадовив у крісло Вовка з "Сімох козенят". Я обертаюся — аж сполохався. Іграшковий вовк, 180 сантиметрів заввишки, з суглобами, що згинаються, правдоподібними лапами — мов живий. Голову похилив — дивлюся — що ж він думає?

Цим питанням — про що ж думатиме лялька? — Невинський задається протягом 28 років. 

Завпост

У дитинстві Євгена вважали одним із найметкіших школярів у витівках і розвагах. Однак все ж було дещо, чого він дуже соромився, — зайва вага. Мабуть, цей комплекс так і не вдалося б використати собі на користь. Але якось класна керівничка розподіляла учнів по гуртках. Невинському випав театральний — не за якісь здібності, радше навмання. Так він потрапив до самодіяльного театру "Барвінок" при Будинку піонерів. 

Хлопець жив у спальному районі Воскресенка на лівому березі Дніпра. Він дому до гуртка було близенько — тільки перейти через стадіон. Там можна було знайти амплуа до вподоби — танцювати, співати, грати у виставах. Але Євген віддавав перевагу постановкам із ляльками.

— За ширмою я міг сховатися, розчинитися в образі свого героя, — пояснює чоловік. — Мене не видно, але водночас можу висловити все, що хочу сказати.

Сцена приваблювала менше, ніж можливість засісти з голкою у майстерні. Другокласником виготовив першу маріонетку — гусінь із синтепонових кульок, обшитих зеленим трикотажем і зв’язаних між собою. Уже тоді вмів шити, малювати. Коли подорослішав, освоїв складніші інструменти — як-то лобзик чи дриль.

Євгена призначили завпостом театру, тобто завідувачем постановної частини. Мав пильнувати за іграшками й декораціями. Реквізит створював сам. Разом із головною художницею придумували ескізи, малювали, відливали форми з гіпсу чи клеїли з пап’є-маше. Коли згадує гурток, його мовлення жвавішає. Екскурсії, подорожі, уроки про світовий театр, звітні концерти для батьків, конкурси-огляди між різними Будинками піонерів.

— Одного разу ми вийшли на республіканський рівень! — каже тоном, сповненим гордости.

Домашня робота за вісьмох

У старших класах Євген сповістив батькам:

— Вступатиму в театральний. 

Тоді він уже вчащав на спектаклі Київського академічного театру ляльок й не покидав — до останнього дня в школі — заняття у самодіяльному гуртку. Але батьки, інженери суднобудівного заводу "Ленкузня", мали інші уявлення про майбутнє сина. Думали, що піде їхнім шляхом та що зможуть допомогти з роботою. Євген наполягав на своєму. У Києві на той час не існувало спеціальности актор театру ляльок, така була в Харківському інституті мистецтв. Спакував валізу й поїхав туди. 

Вступив без конкурсу. Охочих стати лялькарями виявилося тільки двоє. Ще шестеро однокурсників — ті, хто не зумів втрапити на драматичний факультет. 

— Вважають, що драма — це така собі вища ліга. Але ляльковий театр нічим їй не поступається. Навпаки, це синтез усіх мистецтв, відомих у театрі: мовного, вокального, танцювального, драматичних виступів, діалогів. Актор вийшов, сказав — отримав усмішку й аплодисменти. У ляльковому спектаклі такого ж ефекту треба досягти через неживий предмет. Це важче.

Самодіяльний театр дав хорошу базу. Євген виконував домашні завдання за всіх. Треба зробити голову з пап’є-маше — зробив вісім. Після занять усамітнювався в інститутській майстерні. Студенти готували концертні номери, які потребували окремого реквізиту, — це переважно складні, механізовані тростинні ляльки. Виготовляв їх з нуля або реставрував ті, що припадали порохом у загашниках.

Як оживити шматок матерії? Євгенів секрет простий, як і все довершене. Коли він береться за роботу, вірить: перед ним не тканинна заготовка, а жива істота. Його завдання — допомогти їй втілитися: рухатися, говорити, долати перешкоди й іти до своєї мети.

Без вигорання

Ще не закінчивши навчання, Євген знав, де працюватиме. Розподілу для його фаху не існувало, міг шукати роботу самостійно. На четвертому курсі домовився про проби в Театрі ляльок на лівому березі Дніпра. Номер із лялькою, уривок вистави, щоб перевірити сценічне мовлення. Журі оголосило: беруть на роботу! У 1994 році він довчився і повернувся до Києва. Відтоді не покидав цього місця. Від 2007-го також працює в академічному театрі ляльок. Формально — на пів ставки. Реально — проводить у тамтешній майстерні весь вільний час. На роботі познайомився з дружиною, художницею Ларисою.

— І все без професійного вигорання? — питаю радше жартома.

— Я працював у різних іпостасях, — стенає плечима. — На ставку — актором, на пів ставки — майстром-лялькарем. Пізніше почав викладати: у цирковій академії, в університеті Карпенка-Карого. Покинув — не зустрів жодного учня, для якого це теж стало би справою життя. Молодь хоче заробляти гроші, бути зірками, їздити закордон. Не дуже цікаво працювати з голкою або молотком.

З-поміж вихованців, якими гордиться, виокремлює театр "Десаві". Назву троє студентів циркової академії утворили за першими літерами своїх імен. У 2012 році хлопці потрапили до десятки фіналістів телешоу "Україна має талант". На хвилі цього успіху хлопці доробили ще кілька номерів, Євген змайстрував для них ляльки — і рушили в тур Туреччиною. Гастролювали кілька років поспіль, але зрештою всі розбіглися своїми дорогами — колектив розпався. 

Двох однакових ляльок не існує

У майстерні ляльки визирають з-поміж шматків деревини, пластику й металу. Євген майструє власне ляльки, а ще — декорації та бутафорію. Малює, креслить, працює із хімічними реактивами, залізом, цеглою, склом, електроінструментами. Потрібна не тільки фантазія, а й фізична сила. Нещодавно довелося розвантажувати 100 кілограмів товстого / грубого дроту. Для маленької деталі потрібен метр, але продають тільки такими великими мотками.

— Спершу режисер обговорює з художником задум, ідею того, як мають виглядати персонажі вистави, — Невинський описує процес створення. — Художник малює ескіз, прописує розміри й параметри: чи має лялька роззявляти рота, згинати руки тощо. Тоді долучаємось ми з Ларисою. Я відповідаю за механіку: кістяк тулуба, руки-ноги, очі, вуха, рот. Дружина виготовляє зліпки, робить набивні ляльки або з пап’є-маше. Далі ляльку передаємо в цех для пошиття одягу.

Майстер має врахувати багато нюансів: освітлення, розташування сцени, склад акторів, кількість людей, що опікуватимуться однією лялькою. Наприклад, у спектаклі "Котигорошко" казкового дракона ведуть четверо, він з’являється на сцені фрагментами. Актори мають бути згуртованими, добре відчувати одне одного.

Двох однакових ляльок не існує, як не буває двох ідентичних дітей, переконаний Євген. Кожна робота — індивідуальна. Навіть коли створюєш дубль — тобто копію основної ляльки на випадок, якщо з нею щось трапиться під час спектаклю.

— Десь відрізняються прорізи, десь сила пружини: тугіша або слабша. Майструю двох вовків для вистави "Семеро козенят": один — білий, другий — сірий. Морди однакові, а очі по-різному бігають. Матеріал той самий, душа — інша. Лялька — це ніби жива істота, що не має віку. Живе своїм життям, своїми думками. А ти перебуваєш поруч і навчаєшся в неї. 

Всі їхні діти

Євген проводить нас до театрального музею. Тут виставлені списані ляльки. Мешканці підводного царства, зубаті дракони, браві козаки, хтивуваті італійці з "Декамерона" Боккаччо. Майстер смикає жінку-маріонетку за нитку — біле мереживо приспускається й оголює груди. Так, у ляльковому театрі є свої вистави "18+".

Він створив багато персонажів: хижих звірів, граційних лебедів, проворних чортів, зуби й гігантський бургер для вистави про похід до стоматолога. Не завжди має час дивитися готові спектаклі. Але на генеральному прогоні завжди спостерігає, як оживають іграшки, які він створив. Буває, злиться: актор може необережно поставити ляльку, кинути її на підлогу.

Темпи — не повільні: за попередньої директорки ставили по 7 нових спектаклів щороку. Щоб виготовити комплект ляльок для одного, треба до трьох місяців. Але Євген не міряє свого робочого часу годинами. Викладається, бо відчуває відповідальність:

— Театр ляльок — перший театр, який відвідує дитина. Саме з її вражень формується подальша любов. Маленький глядач вірить, що лялька існує сама собою. Вона жива, навіть якщо за нею стоїть якийсь дядько чи тітка. Щось йому говорить, доносить свої думки. Саме тут важливо не зіпсувати глядача.

Скільки ляльок виготовив, він ніколи й не лічив. Прикидає, рахунок піде на сотні. Своїх дітей із дружиною не мають — у театрі всі їхні діти.