Борщовичі: Квіти, яблука і вбивця Бандери

Дорога зайцем

Проходжу повз касу Львівського залізничного вокзалу і виходжу на останній перон. Підіймаюся східцями вагона електрички Львів-Тернопіль. Усередині пасажири дрімають, притулившись до спинок сидінь, чи мляво розглядають щось на екранах смартфонів. Біля ніг картаті торби, відчувається різкий запах втоми. Сідаю біля вікна, озираюся, чи не видно провідника. До Борщович лише пів години.

Пізнього квітневого вечора 1950 року дев’ятнадцятирічний студент Львівського педінституту так само сподівався, що встигне проскочити цей маршрут зайцем. Всівшись на дерев’яну лаву, юнак, мабуть, також схвильовано озирався.

Чому львівський спудей не купив того злощасного квитка, можемо здогадуватися. Найімовірніше, це була вимушена економія. У 1950 році, аби прожити у Львові, студентам зі села доводилося кілька разів на тиждень їздити додому за харчами. Аби щоразу купувати квиток – грошей бракувало.

Упродовж моєї 32-хвилинної поїздки контролер до вагона так і не з’явився. Юнаку, чий маршрут я досліджую через сімдесят один рік, не пощастило. Залізнична страж його відпустила, однак перед тим занотували у блокнот ім’я і прізвище – Богдан Сташинський.

Межа, за якою не прощають

Через кілька днів після того, як Богдана зловили на проїзді без квитка, на обійстя Сташинських зайшов міліціонер у штатському вбранні. Він повідомив юнаку, що той повинен прибути у залізничне відділення міліції.

Хлопець, імовірно, здогадувався, що його чекає далі. Він міг передбачити наступні події завдяки родинному бекграунду.

Сташинські для односельців були шанованою родиною. Крім сина, у сім’ї було ще двоє дочок – Марія та Ірина. Батько любив книжки і був теслею. Мама доглядала за господарством.

Совєстькою владою родина Сташинських вважалася неблагонадійною. Саме в їхній хаті сусіди вперше почули спів “Ще не вмерла Україна”. У жовтні 1940-го чекісти заарештували їхнього близького родича, активіста ОУН. У 50-му в МҐБ мали інформацію, що жінки з цієї сім’ї готували їжу для хлопців з лісу, а одна з дочок навіть була зв’язковою підпільників.

Коли Богдан з’явився до міліції, його зустрів старший офіцер. І запропонував вибір, який сьогодні складно уявити.

“Він запропонував мені вибирати: або я сам викручуюся з цього становища і допоможу своїм батькам, або мене заарештують і засудять на 25 років в’язниці, а моїх батьків зашлють на Сибір”, – наводить слова Сташинського історик Сергій Плохій у книзі “По червоному сліду”.

Згідно з протоколом допиту, зустріч тривала чотири години. Богдан обрав перше. Так безквитковий проїзд у приміській електричці різко повернув його життя.

Завербований юнак через сестру Марію доволі швидко проник у середовище підпілля ОУН. Він видав важливих членів руху опору. Коли зрада розкрилася, батьки і сестри не пробачили цього Богданові. Ірина розшукала його у Львові, аби сказати, що родина відрікається від сина. Після цього Сташинському залишалося одне – не озираючись, будувати кар’єру в совєцьких органах держбезпеки.

Наступні кілька років під псевдо “Олег” він займався диверсіями. А згодом отримав підвищення і опинився у Німеччині.

Та “Олег” зрадив і КДБ. 12 серпня 1961 року за три години до початку будівництва Берлінського муру Богдан Сташинський втік до Західного Берліна. Згодом здався американцям і зізнався у злочинах, які чинив під покровом росіян. Тоді родина Сташинських і дізналася про особливі “успіхи” Богдана. Про те, що це він у 1957 році ліквідував Лева Ребета. А в 1959-му вчинив вбивство, через котре його зненавиділа вся країна. Прізвище ж Сташинського стало лайливим словом і прокльоном на багато десятків років. На сходах мюнхенського будинку він вистрелив отрутою у провідника українських націоналістів Степана Бандеру.

Суд над Богданом Сташинським і витік назовні секретної інформації став одним із найбільших провалів КДБ за всю історію. Про ті події згодом зробили не один фільм. А рідне село убивці отримало славу, якої собі навряд побажаєш.

Дім із червоним дахом

Електричка Львів-Тернопіль зупиняється на станції Борщовичі. Село стрічає легким туманом та на диво рівною дорогою. Від залізничного переїзду вона виводить прямо у центр села.

Зазвичай сільським центром є автобусна зупинка біля магазину чи перехрестя кількох найбільших вулиць. Втім у Борщовичах ця локація справляє враження – великий простір з добре підстриженими газонами, двома озерцями і чималою прогулянковою площею перед відремонтованим костелом. Звідси видно панський палацик нагорі. А перед ним пофарбовані у різні кольори дитячий садочок і школу. Біля одного з озер новий ошатний супермаркет з акуратним літнім майданчиком.

Роду Сташинських у селі немає вже понад двадцять років. Але місце, де вони жили, підкаже будь-хто. Мешканцям села не дають забути про те, що Борщовичі – батьківщина вбивці Степана Бандери: кожного листопада про це нагадують у медіа.

– Вчора по радіо знов розказували. Що Сташинський – з Борщовищ, і це той, хто вбив Бандеру, – каже пані Оксана.

Жінка йде з сапою на город і заразом погоджується провести міні-екскурсію:

– У нас тільки греко-католики в селі, тому в костьолі відправ немає. Влітку там проводять релігійне навчання дітей. А церква наша – он там, на горі, біля цвинтаря. Школу і садочок збудували кілька років тому. Дороги і все навколо так поробили, коли прийшов новий голова. Він молодий і дуже молодець, – розповідає пані Оксана.

Розпитування про Сташинських не змінюють привітності супутниці:

– Як я колись послухала про Бандеру, про то, який він був – за мову і націю – то ясно – мені було шкода, що той його вбив. Але, може, він навіть і не знав про нього багато, що він настільки важливий був. То була така система, і Богдана того просто зламали, – каже жінка і показує на вулицю, де жили Сташинські.

Красивий центр Борщович – зовсім не потьомкінський фасад для очей пасажирів автобусів, які щогодини проїжджають центральною вулицею Лесі Українки. Такою ж задбаною є й вулиця Грушевського, яка продовжує село вздовж залізничної колії – прибрані подвір’я, квітники біля будинків, чисті садки.

Пані Дарина порає грядки біля хати. Коли чує запитання про Сташинських, залишає сапу, повільно обходить будинок, подвір’я і виходить на дорогу.

– Он там червоний дах, бачите? То була їхня хата. Там жили сестри Сташинські. Старша Марія не була заміжня, а молодша в шлюбі мала трьох дівчат. То діти після смерті мами продали хату і переїхали до Львова. Про брата я вам не скажу, бо не знаю: ми приїжджі з Польщі, в 45-му, – каже пані Дарина, і додає: – Бачите, як в нас гарно? Маємо дуже молодого голову сільради!

Дідо Богдана Сташинського звів будинок одразу біля дороги. Поруч з невеликою хатою посадив садок.

На подвір’ї – гойдалка і столик. На порозі куняє собака. Після того, як сестри в кінці 90-х повмирали, хата пустувала, аж поки одна з дочок Ірини її не продала. Купили Ліля і Василь Мельники. Чоловік із дружиною саме збирають яблука в саду через дорогу.

Бамбетель у криївці

При слові “Сташинські” пані Ліля починає усміхатися. Не найгірша реакція на чергових журналістів, які приїхали до їхнього обійстя ставити ті самі питання про вбивцю Бандери.

Не припиняючи збирати яблука, жінка розповідає:

– Ми з Золочева. Тут живемо з 99-го, відколи купили будинок. Знали історію про Богдана Сташинського, але мене це не зупинило. Сподобалася хата, тут гарний пляц, все навколо було доглянуто. Там вище є город, а оце ще їхні рідні яблучка. Внучка, яка продавала нам цю хату, вже жила в Львові. Наймолодша і двоє старших на той час були в Італії.

Коли Мельники почали господарювати на новому місці, то пан Василь задумав на місці старого льоху біля хати зробити літню кухню. Як почав розбирати старі стіни, то підлога раптом провалилася і чоловік впав у велику яму. Там були залишки старих меблів, серед них зберігся бамбетель. Так дізналися, що на подвір’ї Сташинських одразу біля хати була криївка.

Пані Ліля каже, що чула в селі про Сташинських лише хороше: вони були людьми добрими, побожними і допомагали повстанцям.

– Коли ми тільки переїхали, то в тумбочці я знайшла старий альбом з фотографіями. Все повіддавала журналістам, які приїжджали. Знаю, що тут останніми були Ірина і Марія. Марія хворіла: як була молода, то енкаведисти її дуже побили. Після того і не вийшла заміж. А сестра одружилася і переїхала до Львова, тільки навідувала її потім. Потім пані Марія померла. Згодом і Ірина захворіла й доживала тут вже, – розповідає жінка.

Пані Марія згадує, що старожили ще пам’ятали, як сам Богдан Сташинський вкінці 60-х приїжджав сюди з жінкою-німкенею. А вкінці пропонує набрати собі щойно зірваних яблук.

Слухав радіо, щоб почути про сина

Цвинтар у Борщовичах розділяє дорога. Могили рідних Богдана Сташинського є на двох частинах. На одному боці – гроби батьків, на іншому – сестер. Трохи далі, у старій частині, де на деяких пам’ятниках написи викарбувані ще польською, спочивають і дідо з бабою. Їхні надгробки похилені, немов тягнуться один до одного.

Кладовище в Борщовичах, як і село, чисте та охайне. Гроби Сташинських не виглядають занедбано, хоча й не схоже, що їх часто навідують.

Знайти пам’ятники допомагають пані Мирослава і Леся. Бабусі порядкують біля могил своїх рідних.

– Знаю Сташинських, бо вони мали біля мене город близенько. Мій тато був з 29-го року, то ходив з Богданом в один клас. Розказував то, шо і всі – нічого доброго. Сестра Марія була дуже ображена на нього, казала, що знати його не хоче. Я працювала медсестрою в лікарні, то була якраз на зміні, коли її привезла швидка з кровотечею. В неї був рак шлунку. Вона тоді і померла, – пані Мирослава говорить так само жваво, як і орудує серпом на могилі. Далі жінка береться розповідати про молодого голову села.

Родину пані Мирослави заслали у Сибір, але в 60-тих їй вдалося повернутися.

– Я тоді підлітком була, коли наші в хаті слухали “Радіо Свобода” і сказали, що Богдан Сташинський вбив Бандеру. Сприйняли ту новину дуже тяжко. Бо всі знали і Бандеру, і Ребета, і всіх решту. Пояснювали одне одному, що Богдан пішов на то, аби родину на Сибір не вивезли. Але мій тато розказував, що рідні йому того не пробачили.

Пані Леся була сусідкою Сташинських.

– Тепер сусідую з Мельниками. А тоді колись не раз мої казали, що вночі чули, як той старий Сташинський слухав радіо. То вже в 70-ті. Він слухав то радіо ночами, бо хотів шось почути про сина, – розповідає жінка.

Те, що не вдалося совєтам

“Чоловік, якого звали Богдан Сташинський, має всі підстави претендувати на цілком помітне місце в Борхесовій “Всесвітній історії безчестя”. У своєму житті він кілька разів свідомо і холоднокровно переступав межі, за якими вже не прощають”, – так починає свій есей “Чувирла і чудовисько” Юрій Андрухович.

Українські журналісти ще не один листопад приїжджатимуть у Борщовичі, аби вкотре розповісти про зраду їхнього односельця. Але тут перегорнули сторінку: люди, на подвір’ях яких були криївки, здається, пробачили Сташинському-сину. Вони звично збирають яблука, тішаться своїм молодим активним головою і дивляться в майбутнє.

 З цвинтаря до села стрімко спускається широка, красиво вимощена дорога. По обидва боки ростуть підстрижені кущі і квіти. До вулиці Грушевського шлях тягнеться повз храм Пресвятої Трійці. З цього горба видно велику частину Борщович, пряму залізну дорогу, зміїсту річку Полтву і далі багато кілометрів зеленого простору. Увесь цей залитий вечірнім сонцем краєвид відбивається у вікнах храму. Якщо придивитися в одну з шиб, то на підвіконнику зсередини можна розгледіти розгорнуте свідоцтво про хрещення новонародженої.