Безнаселений пункт

01:56, 13 липня 2021

1-cover.jpg

Щороку в Україні стрімко зменшується сільське населення. Впродовж останніх 18 років селян поменшало на чверть — повідомив 2019-го Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України. На межі зникнення перебуває 4 684 села. Одне з них — Велика Хвороща Самбірського району Львівської області. Офіційно тут постійно проживає дев’ять осіб. Насправді — двоє. Село оживає раз на рік — на храмовий празник 12 липня

Володимир Молодій.jpg

Володимир Молодій

журналіст

Вільний козак Степан

Польові дороги в Самбірському районі на Львівщині звиваються поміж пшеницею, ріпаком і кукурудзою. Шлях закінчується в селі Велика Хвороща. Далі — багатокілометрові болота, які простягаються на північний захід аж до Дністра.

Серед гущі дерев виринають невеликі будинки. Саме виринають, бо видніються лише верхівки дахів. Рідше помітно вікна. Хати тонуть у високій, густій траві та тінях старих крислатих дерев. І, ніби старі кораблі, потопаючи, тягнуться вервечкою одним боком вулиці Сонячної.

— Доброго здоров’ячка! — вітається Степан Новосільський.

 

35.jpg
Усі фото: Роман Барабах

 

Його будинок — найперший із таких «кораблів». Пан Степан із тих капітанів, які покидають свої судна останніми — один із двох постійних жителів села. Народився у Великій Хворощі, тут минуло його дитинство і юність. Чоловік виглядає молодшим за свої 70. Каже, що ніколи не був одруженим і називає себе «вільним козаком». Продукти закуповує у найближчому селі за 3,5 кілометри.

Трава на його подвір’ї скошена, поряд видно грядки. Але чоловік веде нас не на своє подвір’я, а на сусіднє. Розмотує дріт на поржавілій брамі і вказує на хащі. З дороги будівлі не видно, але за кілька метрів, ніби накрита зеленою ковдрою з черемшини, стоїть похилена й дірява стодола. Над її дверима вирізано «1891».

— То рік, коли її збудували, — пояснює. — Найстаріша в селі. Осінню тут складали снопи, а взимі їх молотили. Було двоє дверей, щоб зручно — і на той, і на той бік.

 

 

Хата у глибині подвір’я значно новіша, але виглядає не краще. Фарба на вікнах потріскала, стіни – в павутинні, а з-під фундаменту проростають пагінці дерев. Кілька молодих горіхів обгороджені полущеним тином — робота пана Степана.

— То верба. Вона гарно в’ється і з неї зручно плести. Може стояти сім років. П’ять вже має. Ще два, і треба буде робити новий. Так в’язати навчив мене мій дідо. Він був з 1900 року. Після війни село було повстанським. Совіти кілька разів хотіли виселити всіх жителів. А в шістдесятих у кожній хаті було по п’ять-шість дітей, — пан Степан показує на протилежний бік вулиці. — То все, що через дорогу, було великим пасовиськом. Не лишалося ні травинки, худоба все так випасала, ніби вилизувала. Виганяли по 50—60 штук скота.

 

 

Дамба для мисливців

«Великою» Хворощу нарекли через те, що за сотню метрів звідси є дійсно «Мала» — хутір із трьох садиб. Туди веде стежка, яка пролягає через колишнє пасовисько. Що далі йдемо, то більше комарів. Атакують так шалено й люто, що здається, ніби кусають навіть диктофон.

— Нє, нема сьогодні комарів, то таке, — перечить пан Степан. — Хіба що ввечері можуть бути.

Серед дерев ще є кілька яблунь-дичок. Хат не видно взагалі — вони вже давно обвалилися від старості.

 

— Ось тут Подоба мав обійстя, — оповідає мій гід. — Там далі жили Юрківи. Їхній сад ще є, але дерева вже старі й туди складно добратися через високу траву. Юрківих було багато — мали щось дев’ятеро дітей. Всі виїхали до Австралії. Два сини повернулися, повірили совітській пропаганді про «рай на землі». Їх відразу відправили в Сибір. Де закінчувався сад Юрківа, починалося поле Табачинського.

За колишніми землями Табачинського — «противопаводковий карман», як каже пан Степан. Дамбу почали зводити у 1980-х, щоб Дністер не затоплював довколишні села. Робіт не закінчили. Кілька років тому будівництво реанімували й довели до ладу. Якби у Велику Хворощу приїжджали туристи, то їх точно приводили б сюди. Дамба — це глиняний вал завширшки приблизно п’ять метрів і завдовжки шість кілометрів. Тягнеться аж до сусіднього села Погірці.

— Колись тут була торфрозробка. Я пам’ятаю таку парову машину, яка копала торф, бо ще не було дизелів. Потім вручну розстелювали його на полі й сушили. Всі села довкола палили тим торфом. Колись не було газу, то тепер всюди підвели. Тільки у Хворощі й далі немає.

Стежка через дамбу особливо зручна для мисливців, які з’їжджаються сюди з усього району полювати на качок. Пан Степан ходить сюди дивитися на лебедів. Але цього разу птахи не захотіли виплисти.

 

 

Пасіка — як останній шанс

Помічаю, що на багатьох подвір’ях вулиці Сонячної викошена трава. Потім розумію, що майже всюди є люди. Цей факт дещо ламає концепцію про покинуте село. Виявляється, багато жителів чи їхніх нащадків часто приїжджають сюди на вихідні чи у відпустку. Восени тут справді безлюдно та депресивно, але влітку у Хворощі чути дитячі голоси й перегукування сусідів.

Через кілька будинків від Степана Новосільського — хата його сусіда Петра Соколовича. Це дужий гучноголосий чоловік. Перша асоціація — справжній український господар. Біля дбайливо підлатаної хати сидять кілька жінок, на гойдалці бавляться діти.

 

— Село не помирає. Подивіться навколо, де воно помирає? — каже Петро й веде за хату показувати новобудову. На фундаменті, розміром як дві старі хатини, вже зведено «коробку» першого поверху. Поряд – пісок і щебінь.

Петро народився у Дрогобичі, живе в Бориславі. Із Великої Хворощі родом його батько. Малим його привозили сюди на канікули. Останні 7 років живе на місто й село. Причина — садок. Там довгими рядами гудуть 250 вуликів. А новобудова – це майбутній дім пасічника, щоб відкачувати та зберігати мед.

Мед він продає і у роздріб, і оптом. Навіть в одну з найбільших мереж супермаркетів. Допомагають Петрові дружина Ірина і двоє доньок дев’яти і шести років: Софія та Катруся. Синові Роману ще і двох нема, він лише недавно почав ходити.

— Софіє, йди візьми костюм, повідкривай вулики і подивися, шо там робиться, — каже до дочки. Мала ніби для того і крутилася поруч. За хвилину повертається у білому комбінезоні з сітчаним захистом на обличчі.

 

 

Одна з жінок на ґанку – Марія Соколович, Петрова тітка. Народилася у Хворощі, охрещена в місцевій церкві, у ній же і вінчалася. Пізніше переїхала з чоловіком до Дрогобича. Від початку 2000-х працює в Італії. Її старий будинок — неподалік, але вже давно закинутий.

— Коли приїжджаю сюди, турботи ніби вивітрюються з голови, — розповідає вона.

Вулики у Великій Хворощі можна знайти майже біля кожної хати. Пасіка дає селу шанс не залишитися зовсім без людей.

 

 

Тісні стіни й тісні подвір’я

Не протилежному кінці села стоїть похилений, але охайний будинок Петрунелії Вовк — другої постійної жительки села. 1950-го її родину як «злісних куркулів» відправили у Краснодарський край. Повернулися через 8 років — вже без батька, який помер у Сибіру. Мати працювала в колгоспі, виховувала двох молодших братів. Дівчинку забрали в дитячий будинок у Бродах. Вийшла заміж, якийсь час жила з чоловіком у Дрогобичі. Там досі має квартиру.

— Збираюся переїжджати в місто. Шо тут — село вимирає, тяжко одній, — каже жінка.

У XVIII столітті у Великій Хворощі діяв жіночий монастир. Тепер на його місці — дерев’яна церква Святих Петра і Павла. Року 1866 її перенесли сюди із сусіднього села Лука. Над вхідними дверима кострубато вирізано напис «АХІВ». Так давньою абеткою-глаголицею писали 1623 — рік зведення храму.

 

12 липня — єдиний день у році, коли двері церкви відчиняють для служби. Це празник села, тому Велика Хвороща оживає по-справжньому. На церковному подвір’ї припарковано кілька автомобілів. Неподалік стоять святково одягнені жінки і чоловіки. Теми розмов пасують до свята: мед, діти та… метелики. Поміж жартами говорять і про крадіжку церковного начиння. Рік тому у храмі виламали двері й винесли цінні ікони.

В охайному приміщенні церкви стоїть приблизно двадцять людей. Із сусіднього села приїхав священик Ярослав. Звучить хоровий спів і пахне ладан. Мала пасічниця Софія тримає фану. Серед людей зовні – Ірина з Катрусею і непосидючим Романом.

— Ану ходіть цілувати Євангелію! — гукає їм бабуся з церкви.

 

 

Жінка з дітьми заходить, але ненадовго. Роман хоче гуляти й досліджувати, тому в церкві йому нудно, вона надто мала й тісна для нього. Як і вулиці з подвір’ями Великої Хворощі – для людей, які навколо.

 

Схожі матеріали

photosight_03.jpg

Сіль, нафта й упирі Франкового села

selo 1200-630.jpg

Вигнані назавжди, або нове життя в старому селі

18_2.png

Unterwalden: точка (не)повернення

17_1.png

Село, де живе шляхта. Кульчиці

Untitled-1 (1).jpg

Марко Черемшина: Село потерпає

600__.jpg

Український теракт чи польська провокація: вибух на постерунку поліції у Судовій Вишні 1922 року

Zhovkva.jpg

Туризм ідеального міста Жовкви

Bez nazwy-2.jpg

Стара хата. Іван Керницький

hitar2.jpg

(Не)вирване коріння. Репортаж із "партизанської столиці" — Хітара