Звичайний "ворог народу". Типова історія українця в СРСР

Арсеній Тимощук народився 1888 року в селі Куманівка Бердичівського повіту Київської губернії. Його батько Іван мав дружину, сімох доньок і чотирьох синів, з яких Арсеній був наймолодшим. Володів 40 десятинами землі, незвично багато як для пересічного мешканця села. 

Після звільнення з кріпацтва куманівські селяни викупили у місцевих поміщиків по 6 десятин і 1404 сажнів польового наділу. Мало хто зміг потім купити ще. Тож 40 десятин, вважали великим статком. Арсеній потім розповідав, що батько Іван отримав гроші на купівлю землі в дивний спосіб. Іван служив лакеєм в пана Кумановського. Після смерті пана Іван зміг "захопити" панські гроші. Проте в цій розповіді є багато білих плям. Куманівкою справді володіли два брати — Теодор, якого убили 1852 року, та Еразм, який за борги втратив маєток 1857-го. Під час розслідування смерті Теодора Кумановського прізвище Тимощук серед лакеїв пана не значиться, тож звідки Іван зміг отримати гроші на купівлю землі залишається загадкою.

Іван Тимощук помер, коли Арсенієві було вісім років. Обробляти поле, керувати господарством стало нікому, родина вирішила здати землю в оренду, а жити з орендної плати, що складала 300 рублів на рік. На частку від цих грошей мати Арсенія змогла відправити сина на навчання в Бердичівське двокласне училище, а потім — в Житомирську вчительську семінарію. З 1909 року Арсеній працював у селі Ляховцізараз Глинівці, звідти його мобілізували в царську армію під час Першої світової війни. Наприкінці війни його відправили в школу прапорщиків, яку він закінчив в травні 1917-го року. Армія розвалювалася, солдати не хотіли воювати, тому багато хто просто йшов додому. Так вчинив і Арсеній, і знову опинився в Ляхівцях. 

Якось переживши революційні лихоліття, він знову повернувся до викладання, вчителював у рідній Куманівці1922–1924, сусідньому селі Бродецьке1924–1927, а згодом у Берестівці на Поділлі. Життя складалося непогано, чоловік працював за фахом, мав родину, як і кожен вчитель в ті часи, був людиною, яку поважали в громаді. Проте було те, що не дозволило Арсенію Тимощуку спокійно жити й працювати. 

У перші роки радянської окупації було небезпечно мати "неправильне" походження, служити в царській армії, володіти статками, мати освіту, а найбільший ризик — мати свою думку.

Вперше Арсенія Тимощука заарештували 20 березня 1933 року через донос. Чоловіка помістили у Вінницький ДОПРдім примусових робіт – місце попереднього ув’язнення, йому інкримінували "антирадянську агітацію" і "зрив заходів радянської влади у селі". Можемо хіба що здогадуватися, які саме "заходи" намагався зірвати Тимощук. Слідчий не додав до справи жодного свідчення чи доказу. Зі слів обвинуваченого відомо, що в доносі йшлося, нібито він разом із вчителькою школи в Берестівці викладають за "старими царськими підручниками", а значить агітують проти радянської влади. Арсеній просидів у в’язниці майже два місяці. За цей час слідчі так і не спромоглися навести факти його "злочинів". 15 травня склали протокол про відсутність доказів і чоловіка відпустили. 

Знайомі й колеги дивилися на нього з підозрою. Тимощук не уявляв як можна продовжити працювати з людьми, які написали на тебе донос в ОДПУ. Тож перебрався спочатку в Бахмач, де працював навчальний 1934—1935 рік, а згодом у  Новгород-Сіверський в середню школу №1зараз Новгород-Сіверська гімназія №1. Мешкав недалеко від місця роботи на вулиці Урицького, 4зараз – Івана Богуна. Арсеній намагався вести тихе життя, був замкнутим, старався нічого не критикувати. Втім 8 березня 1938 року за доносом сусіда Іллі Карбовського Арсенія заарештували вдруге. 

Цього разу слідчі проводили ретельніші допити, записуючи все в протокол, який прикріпили до справи. Саме ці відповіді дозволяють дізнатися про долю Арсенія Тимощука трохи більше. Після арешту в помешканні провели обшук. Серед вилученого був паспорт, копія якоїсь довідки та "трудовий список", скоріше за все з місця роботи. Звинувачення ті ж самі — стаття 54-10 "антирадянська агітація і пропаганда". 

Перший допит провели 23 квітня 1938 року. Слідчий детально розпитував про походження Арсенія і його родину. На той час чоловік одружився вдруге. Перша дружина з донькою жила в Куманівці, а з другою дружиною Наталією мав сина Юліана і доньку Лілію. Додатковим фактором, який компрометував Арсенія було те, що за національністю його дружина була полькою, а її брати під час революції виїхали в Польщу. 

Найважливішим було вияснити, яку саме антирадянську діяльність провадив Тимощук. Слідчий вирішив… запитати про це прямо. Арсеній відповів, що такої роботи він не проводив. Слідчий уточнив, що володіє інформацією нібито Арсеній перебуває в "антирадянській націоналістичній організації", проте отримав відповідь, що це неправда. На наступних допитах організація з "контреволюційно-націоналістичної" перетворилася на "українську націоналістичну", але відповідь підозрюваного залишалася незмінною. 

Тиск на Арсенія з боку слідства не дав результату. В протоколі зафіксовано, як слідчий вимагав дати "чесні покази", інакше буде вважати, що Арсеній "не став на шлях виправлення", натякаючи на більші проблеми. Але чоловік мовчав, заперечував усі звинувачення, тож слідчому не лишалося нічого окрім як закінчити допит. Арсенія відвели в його камеру і протримали там ще два з половиною місяці. Наступний допит відбувся 9 липня 1938 року і він мало чим відрізнявся від попереднього. Слідчий так само вимагав зізнатися в антирадянській агітації. Проте під час цього допиту були названі імена свідків. Сусід Арсенія, Ілля Карбовський, був в гостях у вчителя 1 травня 1936 року. Тоді Арсеній нібито сказав, що за царського режиму вчителям жилося краще, бо їх тоді поважали. На два роки сусід забув про цю розмову, раптом згадав і вирішив донести на Арсенія.

Це і була та "антирадянська" пропаганда, через яку чоловіка затримали. Проте навіть слідчі НКВС в 1938-му році розуміли, що цього замало для обвинувачення, тому в протоколі допиту свідка Іллі Карбовського, додали класику того часу, начебто Арсеній висловлювався про "троцькістів" Зинов’єва і Камєнева недостатньо правильно. Він начебто говорив, що обидва є ворогами народу, і їх треба розстріляти, проте разом з ними можуть постраждати також невинні люди. Це було занадто м’яко для правильної радянської людини тож автоматично ставало ще одним підтвердженням висунутого проти Арсенія звинувачення. 

Допити інших свідків у справі були схожими. Всі свідки пригадували якусь "антирадянську діяльність підозрюваного", але яку саме розказати не могли. Наприклад, свідок Борис Погребницький поділився, що працюючи в школі в Бахмачі, Арсеній звільнився не за власним бажанням, а його звільнили через антирадянську націоналістичну діяльність. Проте яку саме діяльність вів учитель, свідок не знає. Погребницький не забув додати, що підозрюваний був підозріло ліберальним до учнів, він насмілився поставити одному п’ятитикласнику вищу оцінку, бо той знав хоч щось, на відміну від його однолітків. Та ще й нарікав на відсутність підручників в радянській державі.

На цьому свідка Погребницького відпустили. Скоріше за все, прийшовши додому і подумавши добре чим можуть йому самому загрожувати такі нейтральні свідчення, Борис Олексійович знову поспішив до будівлі НКВС, де його допитали ще раз наступного дня. Другий протокол записаний іншим почерком. Проте підпис під обома документами ідентичний. Можливо другий протокол писав сам свідок власною рукою, а слідчий лише поставив під ним підпис. Тут уже свідок постарався максимально себе виправдати й повідомив слідству, що в школі нічого не знали про попередні арешти Арсенія Тимощука. Мовляв, чоловік не надав при прийнятті на роботу документів про освіту, під час атестації викладачів намагався приховати, що служив в царській армії. А ще не повідомив, що його дружина полька, а вдома вони спілкуються польською. Невідомо, чи допомогли ці свідчення Борису Погребницькому, але він зробив все, щоб навіть тінь підозри не впала на нього.

Наприкінці 1938 року слідчий опинився у складній ситуації. В його відомстві тривали чистки. З НКВС вичищали всіх "ворогів народу", яких привів на посади колишній комісар внутрішніх справ Єжов. Невідомо, як нове керівництво буде ставитися до справ про "антирадянську агітацію", яку завели на Арсенія Тимощука. Засудити людину за відсутності серйозних доказів могло б бути шкідливо для того, хто вів справу. Але ще гірше було відпустити Арсенія. Якщо б виявилося, що він таки винен, тоді міг під слідство загриміти уже сам енкавеесник. 

Слідчий вагався, проте таки закрив справу. У грудні 1938 року, через 9 місяців і один день після арешту, Арсенія Тимощука відпустили. А слідчий, напевно радіючи, що йому видали друкарську машинку,всі попередні протоколи він писав від руки надрукував постанову про закриття справи.

На цьому наша історія могла б щасливо завершитися, якби не заступник начальника НКВС в Чернігівській області старший лейтенант Синіцин, який вважав, що справа проти Арсенія припинена помилково. Цей офіцер вимагав відновити слідство і повторно опитати старих, а також залучити нових свідків до справи. В червні 1939 року справу поновили. Нові допити нічого не виявили. Офіційно рішення по справі не було, тому справу вважали відкритою, але нею ніхто не займався. Можливо, Арсеній навіть був змушений відмічатися в НКВС, боячись, що в будь-який день його знову можуть заарештувати.

Арсеній Тимощук вирішив, що єдине місце, де його не будуть звинувачувати в українському націоналізмі, це Росія. Родина переїхала в Омськ, де чоловік мешкав до 1971 року, коли й помер. 

Через 59 років після арешту Арсенія Тимощука і через 26 років після його смерті, 28 березня 1997 року начальник відділу прокуратури Чернігівської області, старший радник юстиції Хитун взяв у руки справу Арсенія і детально вивчив матеріали викладені в ній. Складу злочину не побачив, до того ж статті, за якою заарештували Арсенія Тимощука, в кримінальному кодексі Незалежної України не існувало. Старший радник юстиції зробив те, що мусив. Він завершив цю історію.