Зникоме: сільські шевці та кравчині

У кожному селі був чоловік, який міг поремонтувати взуття, а колись були й такі, хто міг пошити чоботи. Мій дід Григорій залишив після себе у спадок шило і дратву, можливо, ще якісь інструменти чи матеріали. Взуття не клеїли, просто набивали цвяшки. Це у нього було спадкове. Мій прапрапрадід Йосип Добромильський, який народився у 1762 році в Добромилі, був шевцем і працював при панському дворі. Там мешкав з чотирма доньками, три з яких вийшли заміж за урізьких хлопці, а четверта стала завиткоюПокритка — дівчина, яка народила позашлюбну дитину, народивши сина Нестора. Своєї хати він не мав, помер у 70 років. Я цього б не дізналася, якби не знайшла записи у метричних книгах. На жаль, там не пише скільки чобіт він пошив за усе життя.

Певно, при дворі був і кравець, але я знайшла кухарів, фірманів, рахівника, садівника і столяра, що там служили.

У кожному селі була колись кравчиня. Вона могла переробити, підрубити, покроїти, пошити сукенку чи спідницю. Може моя мама стала б кравчинею, бо коли народилася їй дали в руки голку. Вона вміла пошити найпростіші речі, мала швейну машинку "Подолье", але коли йшлося про щось парадне, то йшла до Юстинки. То була кругленька привітна жіночка у невеликій хаті, де завжди панували ідеальний порядок і тиша та пахло новою тканиною. Швейна машинка у неї була поважна, може, навіть і "Зінгер", біля неї лежали клаптики різних тканин, які тішили мої очі барвами. Кравчиня була наче з іншого світу, де немає смутку й печалі, де всім тепло й затишно. Вона знімала мірку з мене, з мами, на око визначала чи вистачить тканини, далі вони з мамою смакували всі деталі майбутньої сукенки. А через якийсь час мене вели на першу примірку, де всі частини шиття були абияк скріплені білими нитками. Свою роботу Юстинка знала досконало. Потім йшли на другу примірку, де треба було врегулювати довжину і щось підправити, і нарешті за готовим виробом вже йшла моя мама з гонораром за роботу. Жодна кравчиня ніколи не виконувала замовлення вчасно, це в них професійна вада. Але як замовнику припекло, то могла зробити.

На все життя я запам’ятала один момент. Неділя, літо. Мама роздобула десь модний тоді нейлон і замовила в Юстинки аж три сукенки: моїм старшим сестрам і мені. Найстаршій Оксані перепав нейлон з квітками троянди, а мені й Марійці — з сонячними зайчиками, дитячий. Я тоді читала "Країну сонячних зайчиків" Всеволода Нестайка і дуже втішилася малюнком на тканині. Нас відразу вбрали і ми поважно пішли додому, як три пави. Був дуже гарний ранок і пообіді ми в тих сукенках пішли до кіна. Квиток коштував 10 копійок. У Юстинки було троє дітей, але її дві доньки не перейняли материне ремесло, стали виховательками в дитячому садочку. Одна з них була моєю однокласницею і мала талант до математики.

Юстинка була класичним типом сільської кравчині. Вона ніде не працювала, це був її єдиний заробіток. Такою ж була Свєнта у Винниках, не знаю, чи вищої кваліфікації, але то була особа великого гонору. Походила зі шляхти чи мала навіть у собі польську кров. Серед людей ремісничих професій було чимало нащадків дрібної шляхти. До замовників Свєнта ставилася з погордою і тому до неї не дуже ходили.

Якийсь час по селах були навіть ательє, там мені пошили осіннє пальтечко, але довго ательє не проіснувало, як і побуткомбінат, де навіть шили взуття наприкінці 1980-х. Шевцем був єврей з Дрогобича, що приїжджав два рази на тиждень і продав мені мешти, які планував подарувати племінниці, що виїжджала у Штати, але вони виявилися для неї замалими. Шкіряні, на корковій підошві. Я в них ходила так довго, що аж набридло. Побуткомбінат, який називали просто "побут", теж виявився нерентабельним, бо майстрам доводилося доїжджати, а місцеві не мали фахової освіти.

Наша сусідка Славка теж часом щось шила, але вона не належала до класичного типу кравчині, тобто не жила зі свого ремесла. Мої перші джинси Wrangler з 52 розміру вона за ніч перешила на 42-й, щоб я могла поїхати в них до Львова. Хто би зараз таке потрафив!? Просто на базарі в Самборі інших не було.

Перекупники їздять по селах, шукаючи "золоті" "Зінгери", які коштують зараз шалені гроші, там ніби якийсь особливий сплав. Звісно, є жінки, що можуть щось перешити, але ще треба вмовити знайомих, які не хочуть брати плати, а без плати не зручно просити про послугу. Тому везуть до міста, в ательє. Навіть шлюбні сукні та сукні до причастя купують готовими. Тому сільські кравчині зникають і неминуче зникнуть як зникли кушніри, тільки прізвище залишилося. Немає клієнтів. Тільки люди з нестандартною фігурою все ще зацікавлені в індивідуальному пошитті.

Важливий не лише результат, важливий процес перетворення шматка тканини у щось тільки твоє. Я дуже тішилася своєю обновкою, але не так як моя мама у 12 років, коли за якусь послугу сусідка пообіцяла їй купити кусень перкалю і пошити спідничку. Мама ніяк не могла дочекатися, вона марила тією спідничкою і може, якби вона не стала вчителькою, то стала б сільською кравчинею. Йшов 1942 рік…