Заколот на заводі "Арсенал". Роман Пономаренко

Радянська гібридна війна

Наприкінці грудня 1917 року більшовики розпочали гібридну війну проти УНР. Діяли не через пряме військове вторгнення, а через нібито внутрішнє повстання українських комуністів проти Центральної Ради. Через це Ленін стверджував про "внутрішній конфлікт" в УНР, відкидаючи звинувачення у своєму прямому втручанні. 25 грудня у Харкові проголошено Українську Народну Республіку Рад, уряд якої оголосив про нелегітимність Центральної Ради. Так в Україні виникли два центри влади: Центральна Рада у Києві та радянський більшовицький уряд у Харкові.

7 січня 1918 року розпочалось відкрите вторгнення більшовицьких військ в Україну. Оборона УНР на Лівобережжі впала доволі швидко, більшовики порівняно легко встановили контроль над низкою ключових міст. Дев’ятитисячна армія очолювана Михайлом Муравйовим розпочала наступ на Київ.

Передумови заколоту

Становище у столиці УНР було далеким від стабільності. Як згадував сотник армії УНР Борис Монкевич: "Столиця не мала властивого обличчя, й у ній клекотіли слабо замасковані ворожі елементи й угрупування. Активне українство в своїх розмірах було таке нечисельне у відношенню до решти населення столиці, що його можна було прирівняти до відважних туристів на шпилі вулкану".

Соціалістична Центральна Рада не користувалася масовою підтримкою війська та населення, багато в чому через свою непослідовну політику. Київські робітники здебільшого були налаштовані вороже до уряду, а інтелігенція зазвичай не бачила різниці між більшовиками і Центральною Радою. Армія розвалювалося на очах через масове дезертирства солдат. Ті, що залишалися на службі, здебільшого були ненадійними.

За свідченням Монкевича: "Залога Києва, що складалася з двох сердюцьких дивізій і великої кількості допомогових частин, була в своїй головній масі розложена і разагітована більшовицькими агітаторами". Командувач Київською військовою округою сотник Микола Шинкар був соціалістом, і з недовірою ставився до тих військових підрозділів, які соціалістичні ідеї відкидали. Коли в кінці грудня полковник Петро Болбочан звернувся до нього з проханням забезпечити в Києві місця постою для Республіканського полку, Шинкар відповів: "Для реакційної частини місця в столиці соціалістичної держави немає".

Київські більшовики з радістю прийняли звістку про вторгнення армії Муравйова в Україну. В союзі з лівими есерами вони почали готувати повстання проти Центральної Ради. Це не було секретом для влади. Втім жодних превентивних заходів не вживалося. З наближенням військ Муравйова ситуація в столиці ставала напруженішою.

7 січня 1918 року невідомі військові викрали з власної квартири Леоніда Пятакова, лідера київських більшовиків. Подія набула резонансу, Центральна Рада ініціювала розслідування, яке нічого не дало. Наявні документи свідчать, що найпевніше викрадення було самоуправством антибільшовицького командування якоїсь із українських військових частин.

22 січня IV універсалом Центральна Рада проголосила повну незалежність України. Ця подія, як і викрадення Пятакова, активізувало підготовку більшовиків до збройного виступу. Центром заколоту став завод "Арсенал".

Підготовка

Те, що київські більшовики гуртуються на "Арсеналі" і збирають там зброю, уряд знав. У ніч на 18 січня за наказом коменданта Києва отамана Михайла Ковенка загони підпорядкованого йому Вільного козацтва зайшли на територію заводу. Вилучили певну кількість зброї, заарештували кількох більшовиків. Тієї ж ночі здійснили обшуки на кількох інших підприємствах міста та закрили низку більшовицьких газет.

Після цього ситуація притихла. "Арсенал" не працював, бо частина обладнання була пошкоджена. Проте більшовицький осередок на ньому нікуди не зник. Ковенко планував вивезти із заводу запаси вугілля, щоби унеможливити перебування там значної кількості людей в холоди.

28 січня 1918 року на "Арсеналі" відбулися загальні збори, на яких повідомили про рішення коменданта міста щодо вилучення вугілля. Робітники обурилися: й ті хто симпатизували комуністам, й ті, кому на них було байдуже. Цим скористалися більшовицькі агітатори. Заводський комітет прийняв рішення не віддавати вугілля, а озброїти робітників та зайняти оборону. Фактично це означало початок повстання проти Центральної Ради.

Того ж дня у приміщенні Комерційного інститутутепер Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана  заколотники провели спільне засідання Київського комітету РСДРП(б)Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків), міської ради робітничих і солдатських депутатів та арсенальців. Останні запропонували негайно почати повстання, щоб скинути Центральну Раду та проголосити в Києві радянську владу. На засіданні перебували делегати від Шевченківського полку, морського куреня Сагайдачного та інших військових частин. Вони пообіцяли підтримати виступ. Керувати повстанням обрали ревком у складі Яна Гамарника, Олександра Горвіца, Ісака Крейсберга та інших. Штаб повстання розмістився в будинку № 47 по Великій Васильківській вулиці.

Збільшовичені солдати Шевченківського полку, що охороняли склад вилученої на "Арсеналі" зброї, повернули її на завод. Туди ж прибув більшовик штабс-капітан Сила Міщенко, один зі старших офіцерів окремого морського куреня імені Сагайдачного. Він привів із собою близько 100 вояків цього куреня. Досвідчений військовий, Міщенко став комендантом заводу та воєнним керівником заколоту. В його розпорядженні було біля 1500 вояків — озброєних робітників і революційних солдатів.

Заколот

У ніч на 29 січня загін збільшовичених вояків куреня ім. Сагайдачного захопив арсенал на Печерську. До заколотників почали приєднуватися робітники інших підприємств, зокрема працівники Київських головних майстерень Південно-Західної залізниці та революційні солдати Богданівського, Шевченківського та інших полків. Кількість повсталих зросла до 2200 осіб з двома броньовиками. Головні сили заколотників зосереджувалися навколо "Арсеналу" на Печерську, окремі осередки повстанців виникли також на Шулявці, Деміївці, Подолі.

Уранці представники Київської ради робітничих та солдатських депутатів вручили Центральній Раді ультиматум. Вимагали передати владу Радам і роззброїти українські військові частини. Центральна Рада це відкинула й зажадала капітуляції повсталих. У місті спорадично виникали збройні сутички та перестрілки.

Заколотники зайняли залізничну станцію Київ-Товарний, звідти повели наступ до центру міста — Великої Васильківської вулиці та Хрещатика. На Подолі біля 250 червоногвардійців захопили Старокиївську поліцейську дільницю на Софійській площі та готель "Прага" на Володимирській вулиці, неподалік від будівлі Центральної Ради.

На щастя для Центральної Ради, дії заколотників були нескоординовані, а їхні війська розпорошені по Києву: в кожному районі місцевий штаб діяв самостійно. Якби заколот був добре організований та спланований, цілком можливо, що вже 29 січня Київ захопили би більшовики.

Увечері 29 січня Київська Рада робітничих депутатів, Центральне бюро професійних спілок та рада фабрично-заводських комітетів зібралися на збори. Спочатку єдності щодо спільної позиції не було. Потім більшовик Ісак Крейсберг повідомив, що 28 січня біля станції Пост Волинськийнині "Київ-Волинський" знайдено понівечене тіло Пятакова. Ця звістка розпалила антиукраїнську істерію. Збори оголосили про початок загального політичного страйку в Києві з вимогами передати владу Радам та роззброїти війська Центральної Ради. Тоді ж обрали центральний ревком Києва на чолі з росіянином Андрієм Івановим.

Загальний страйк розпочався 30 січня. Припинили роботу водопровід, електростанція, міський транспорт. До цього додалася нестача продовольства та відсутність правопорядку. Київ занурився у хаос.

Проблеми Центральної Ради

Українська влада виявилася неспроможною придушити заколот і навести порядок у Києві. Надійних військ було обмаль, лише окремі підрозділи Богданівського, Дорошенківського, Полуботківського, Богунського, Республіканського полків, частка Галицько-Буковинського куреня січових стрільців Євгена Коновальця та загони Вільного козацтва. Військам гостро не вистачало зброї, як от загонам Республіканського полку Петра Болбочана. На додачу, єдине командування було відсутнє, операціями керували два незалежні штаби — коменданта Михайла Ковенка та командувача Київським військовим округом Миколи Шинкаря. 29 січня урядові сили кілька разів намагалися атакувати "Арсенал". Ці погано скоординовані та організовані атаки було відбито.

Натомість на Подолі 30-31 січня полковник Болбочан, силами підрозділів свого Республіканського полку та колишніх офіцерів російської армії, зміг зупинити більшовиків, захопивши в них дві гармати, броньовик, міномет, декілька кулеметів і велику кількість гвинтівок.

На фоні вуличних боїв та комунального колапсу у столиці чимало військових частин тримали "нейтралітет", не підтримуючи жодну зі сторін. Те саме стосувалося і киян, які апатично спостерігали за подіями, не втручаючись у них.

Перелом

Становище на користь Центральної Ради почало змінюватися 1 лютого. Певною мірою цьому посприяли невдачі на фронті, коли до Києва прибув Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням Симона Петлюри та 1-ша сотня куреня січових стрільців під командуванням Романа Сушка. Ці підрозділи відступали під тиском військ Муравйова, проте в Києві стали в нагоді. Того ж дня до міста прибув Гордієнківський полк, який привів із Північного фронту полковник Всеволод Петрів. Завдяки цьому сили Центральної Ради майже зрівнялися з більшовиками, досягнувши 2000 осіб. Рішучими діями їм вдалося переломити ситуацію.

1 лютого Центральна Рада опублікувала відозву, заявивши, що всі ключові установи міста взяті під контроль та закликала припинити страйк, обіцяючи швидке вирішення проблем робітників та соціально-економічні реформи. Наступного дня уенерівські війська здебільшого очистили вулиці Києва від бунтівників, залишилися лише окремі осередки опору.

Ще тримався "Арсенал" та залізничні майстерні. Центральна Рада звернулася до заводського комітету з пропозицією замирення та перемовин, з наданням гарантій недоторканості. Більшовики погодились і ввечері 2 лютого штабс-капітан Міщенко на чолі більшовицької делегації прибув до Маріїнського палацу. Близько 23-ї години парламентерів разом із Міщенком заарештували вояки полку імені Дорошенка. Їх доправили до комендатури, звідки Міщенко, скориставшись безладом, утік.

Уранці 3 лютого війська Симона Петлюри почали штурм заводу. До вечора їм вдалося увірватися на територію, але бої ще тривали в цехах. Спротив припинився лише зранку наступного дня 4 лютого. Того ж дня здалися залізничні майстерні, і були знешкоджені всі інші осередки опору.

***

Придушення більшовицького заколоту в Києві стало одним із головних військових успіхів УНР у війні з більшовиками в 1917—1918 років. Проте військового значення ця перемога не мала. Вже 4 лютого до Києва підійшли війська Муравйова і через Дніпро почали обстрілювати столицю з важких гармат. 5 лютого розпочався штурм, а 8 лютого Київ упав.

Кількість загиблих під час січневих боїв у Києві достовірно невідома. За радянськими даними, загинуло до 1500 осіб, з яких 750 нібито були розстріляні після придушення заколоту. Українські джерела стверджують, що масових розстрілів полонених не було, лише окремі випадки.

17 лютого 1918 року, близько 750 загиблих під час заколоту, поховали у братській могилі в Маріїнському парку. Проте найшвидше до цієї кількості включили і цивільних, загиблих під час штурму Києва військами Муравйова, зокрема, від хаотичних артилерійських обстрілів міста. Для комуністів це місце стало одним із сакральних у окупованому Києві.