Вусатий естет з Уманської. До тридцятих роковин смерти Івана Світличного

“Із валізою речей і вантажівкою книжок”

Іван Світличний не народився дисидентом. Покоління так званих “шістдесятників” часто дещо спрощено визначають як генерацію, яка сформувалась завдяки Відлизі. Хрущовська таємна промова, без сумніву, спричинила велетенські зміни в культурі Радянського Союзу. Однак історія шістдесятництва це аж ніяк не історія миттєвого прозріння через раптову промову першого секретаря ЦК КПРС 1956 року. Це історія інтенсивної інтелектуальної праці та критичного мислення молодих людей, які гуртувалися саме навколо ще геть молодого літературного критика – Івана Світличного.

За плечима Світличного вже тоді був непростий життєвий досвід. Він походив з Луганщини, з села Половинкине, де його родина зазнала голодних років. Згодом із німецької окупації Іван Світличний вийшов із понівечиними пальцями на руках: юнаки намагались підірвати склад боєприпасів.

Перемога у війні, загалом, налаштовувала на оптимістичний лад, і попри складні умови, молоде покоління входило в нову епоху з великими очікуваннями. В Харківському університеті Івана Світличного згадували як старанного активіста. Але найбільше його тоді цікавили книги. В студентському гуртожитку розповідали, що Світличний усі п’ять років навчання знехтував принадами студентського життя і провів їх за читанням книг. Таку ж картину описували й друзі з аспірантського гуртожитку в Києві.

Цю пристрасть, мабуть, найкраще описала Леоніда (Льоля) Світлична – його дружина і найвірніший друг та партнер протягом всього життя: “Весілля вирішили відсвяткувати в Івановому селі під час моїх вакацій в інституті. Аспірантський термін в Івана минув, треба було, отже, виселятися з гуртожитку, а він, як завжди і всюди, обростав книжками, тож до Половинкиного я везла оригінальний “посаг”: два мішки з його книжками, які насилу дотягла до потяга”. Така ж ситуація повторилась, коли подружжя Світличних отримало власне житло за знаковою для українського шістдесятництва адресою: вулиця Уманська, 35, квартира 20. Сюди, за словами Льолі Світличної, Іван переїжджав “із валізою речей і вантажівкою книжок”.

Він був другом, критиком, організатором

Це була невеличка квартира: Василь Стус називав її ласкаво-іронічно “голуб’ятня”. Але саме їй судилося перетворитися на центр культурного життя. “В Івановому домі книги не тільки охоче давали читати друзям, їх нав’язували, змушували читати. Іван розсилав книги повсюдно, частенько не сподіваючись на повернення. Щедро дарував книги. Як він пишався нами! Як цвів, слухаючи вірші Симоненка, Драча, Вінграновського, Ліни Костенко, Василя Стуса, Бориса Мамайсура, Ігоря Калинця і багатьох інших. Як радів за всіх нас – поетів і художників, музикантів і режисерів, науковців і співаків. Як тяжко переживав найперші трагедії нашого покоління”, – писала Ірина Жиленко у автобіографічній книзі спогадів “Homo Feriens”.

На Уманській вирувало життя – безкінечні дискусії і літературні читання, вже тоді знакові постаті української культури – Симоненко, Стус, Драч, Костенко, Калинець, Вінграновський, Сверстюк, Дзюба – усі вони були як вдома у Світличних. Він був другом, критиком, організатором. Симоненко називав Світличного “вусатий естет”. Стус згодом написав вірш про “вусате сонечко”.

Світличний швидко позбувся залишків соціалістичних ілюзій. Ба більше, озвучив це публічно на вечорі пам’яти Василя Симоненка: “У багатьох із нас одразу після ХХ з'їзду було багато наївного, рожевощокого оптимізму, телячого ентузіазму, багато було ілюзій, побудованих на піску”.

Шістдесятники стрімко рухались в напрямку опозиції: мовна русифікація, груба цензура, вульгаризація національної культури і повсюдна фальш радянської системи аж ніяк не влаштовували молодих ідеалістів. Культурна опозиція переростала в дисидентство й Іван Світличний був лідером цього етично-політичного руху.

Богдан Горинь згадував, що вже тоді Світличний став “фанатиком” самвидаву. Але не лише текстів на цигарковому папері. Саме Світличний записав живі голоси на магнітофонну плівку. Наприклад, ті записи Василя Симоненка чи Василя Стуса, які ми слухаємо на YouTube із позначкою “живий голос поета” – це, зазвичай, справа рук саме Івана Світличного.

12 років чоловіку дали, але вона сяяла

Уперше Світличного заарештували 1965 року. Саме просвітництво літературного критика стало офіційною причиною. У справі КДБ зазначено: “Протягом 1963–1964 року скуповував у різних осіб антирадянську літературу націоналістичного спрямування, яку видавали у Львові за часів панської Польщі і в період німецької окупації на території України і з тією ж метою зберігав її та розповсюджував серед своїх знайомих. Тоді ж одержав від неназваних ним осіб антирадянські вірші анонімних авторів”. Уже тоді КДБ визнало його як “лідера національного руху в Україні”.

Вдруге Світличного заарештували на початку 1970-х років. Прикметний спогад подає Михайлина Коцюбинська: “І от я йду посередині, з правого боку Льоля Світлична, з лівого – Марта Дзюба. І обговорюємо суд Світличного. Льоля каже: “Хай буде повна котушка, тільки щоб він не розколовся! Це його вб’є, він не зможе з цим жити!”. Я пригадую, Льолю весь час шантажували – Іван же на вигляд страшенно м'який, але вони помилилися, бо він такий упертий, такий твердий, що можна на нього все що завгодно валити, але якщо він знає, що має бути так, то так воно й буде. І вони це збагнули і дали йому всю котушку зі злості. Але весь час пускалися такі чутки, що він розколовся, що напише каяття. І я пригадую, як та Льоля прийшла до мене після суду – вся підтягнута, в якомусь чорному костюмі, з гарною такою брошкою, очі її сяють: “На повну котушку!”. Це комусь тільки розказати, але це ж правда, це ж було так, я не вигадую. Була така радість – 12 років чоловіку дали, але вона сяяла”.

Ув’язнення і заслання для Івана Світличного пройшли вкрай важко. Як через слабке здоров’я, так і через те, що він був відрізаним від своєї звичної бурхливої культурницької діяльності. Року 1981 в нього стався інсульт і здоров’я остаточно похитнулося.  Усе ж Світличний витримав 12 років.

Саме Світличний штовхав це покоління, яке ми сьогодні знаємо як шістдесятників. Не лише своєю критикою і порадами молодим поетам, не лише організаційним талантом, але передусім етичними максимами. Без перебільшення можна ствердити, що історія шістдесятників – це історія Івана Світличного. А історія Івана Світличного – це і є шістдесятництво. Те найкраще, що було в українській культурі у справді непрості часи.