Впізнаваність чи безликість. Галина Пагутяк

Коли вийшла книжка-словник говірки з села МокряниДрогобицький район, Львівщина яке знаходиться на відстані близько чотирьох кілометрів від мого родинного Урожа, то я знайшла там слова, які в нас не вживають, і навпаки — не знайшла звичних для мого села. Не тому, що зникли, а тому що в цій місцевості існували власні назви для тих чи інших речей. Досі у ХХІ столітті відчувається різниця. А в побуті — інші страви, інші рецепти страв, характер забудови. За 5 км від Урожа — село Нагуєвичі, батьківщина Івана Франка. Не небо і земля, але різниця величезна між двома селами. Ми їх називали "зваричами", вони нас "кафтанами", і шлюбів між цими сусідніми селами було небагато. Прийшлі мусили асимілюватися, та однаково до кінця життя їх вважали чужими.

Я люблю мандрувати по віддалених селах, мені досить піти на сільський цвинтар і пройтися вулицями, щоби зрозуміти чи згуртована там громада. Де не дбають про мертвих і про довкілля — там громада нікудишня. Не тому, що зараз інші часи, а так було завжди. Тепер публікують чимало історій окремих сіл, але вони сфокусовані на новітній історії, а не на традиціях чи унікальності, й вони відверто панегіричні. Почитавши таку книжку, не виникає жодного бажання відвідати це село. Колись я за течією ріки Бистриця дійшла до села Велика Озимина, звідки походить рід Івана Франка. Невелике село, де колись Владислав Ягайло мав літню резиденцію, тобто шатро зі свіжозрубаного гілля, і де в лісах ловив ведмедів зі своїми гостями. Не вбивав, а ловив. Маленьке село, але ідеально чисте, з доглянутим цвинтарем, де селяни своїм коштом поставили пам’ятний знак діду і прадіду Івана Франка. І люди дуже привітні. Сподіваюсь, що Озимини Велика й Мала ще довго зберігатимуть автентичність. До таких сіл потрібно навідуватися етнографам і фольклористам, бо про них потрібно писати. Там нема нічого крикливого, нема кічу від тих, хто доробився. Але з іншого боку, вони вмирають, поволі, гідно, і хоч є на то рада, але нема для неї відповідної влади. Ні місцевої, ні регіональної.

І таких сіл багато в Україні. А ще більше не таких. Село Звір біля Самбора. Нова церква. Я запитала в Народному домі чи є світлини старого храму. А якась жінка сказала: "Добре, що стара церква згоріла, бо нам набридло її ремонтувати". Втім, я таки знайшла її зображення. На надгробку дяка було вигравійована та стара церква — прекрасна автентична бойківська церква, а не типовий проєкт, принаймні, хоч без золотих "московських цибульок". Ту церкву треба було занести до реєстру пам’яток, але кому воно треба. Коли я почала шукати старожилів, мене послали до жінки, яка перебувала у глибокій деменції, інші нічого не знали.

А якби приїхати і прочитати людям лекцію з історії села? Не факт, що зберуться люди. Мені вдалося це зробити свого часу в Ланах Соколівських, передмісті знищеного під час Другої світової війни міста Соколів поблизу Стрия. Попри храмове свято, священик прийшов на презентацію книги про Соколів сам, і привів людей, хай небагато, але привів.

Не знаю, що більше знищує наші села — байдужість, несмак чи бізнес. Будувати халабуди АТБ та автозаправки в селах, вирубувати задля цього старі дерева в центрі сіл, споруджувати потворні особняки, ігноруючи ландшафт — це не хіба бізнес, а три в одному. Вже не кажу про церкви і каплиці, що псують ландшафт навіть в історичних місцевостях.  

А прищеплювати людям заново почуття унікальності малої батьківщини треба з дитячого віку, поки ноги босі й торкаються землі, а очі не потонули у смартфоні. Та нині все проти цього. І скоро буде пізно. Бути такими як усі, безликими, нас навчили політичні режими, при яких ми зростали, і досі вчать. Однорідною масою людей, запханих у прокрустове ложе однаковості, легше маніпулювати.