"Високі маки". Віталій Ляска

Тиранію античних часів вдало перейняли авторитарні й тоталітарні режими наступних тисячоліть. Фізичне винищення еліт, особливо тих національних спільнот, які тільки-но спиналися на ноги, для підкорювачів стало дієвим інструментом. Одне із перших, що зробили совєти, окупувавши Галичину 1939-го, — ліквідували не тільки політичні партії, а й усі українські організації із розгалуженою мережею горизонтальних зв’язків: "Просвіту", "Рідну школу", кооперативи, пресу та тіловиховні товариства. Під час радянської окупації у в’язниці можна було опинитися лише за те, що передплатили український часопис або подарували українську книжку сільській читальні.

Серед організацій, які заборонили совєти, "Пласту" не було, бо ж його … 1930-го офіційно "розв’язала" (не)окупаційна польська влада. Тоді чимало пластунів змінили однострій на в’язничні роби, а таборували в Березі-Картузькій. Та де-юре відсутність "Пласту" не завадила совєтам вбивати його членів. Наприкінці червня 1941-го одного із зачинателів українського скаутингу Івана Чмолу стратили у Дрогобицькій тюрмі. Того ж таки літа через "ускладнену евакуацію" вбили його сподвижника Петра Франка. Тих "високих маків", яких не встиг обітнути більшовицький серп, намагався втоптати в землю нацистський чобіт.

Чого лише варта доля українського науковця та поета Олега Ольжича, закатованого у Заксенхаузені! А от "Пласт" виявився навдивовижу живучим. І не лише в часи репресій чи переслідувань, а й у часи державности України, коли далеко не всі потужні організації давньої України на кшталт "Просвіти" пройшли випробування Незалежністю й донині зберегли свій вплив. Пластуни ж відшукали в собі самих себе й шукають себе в майбутніх поколіннях, нарощуючи свою потугу. Недарма російська пропаганда у своєму кривому дзеркалі й досі бачить уніатських пластунів в однострої Гітлерюґенду, які вправно вбивають і вбиватимуть російських окупантів.

Насамкінець варто згадати про те, що у спадок нам залишили тоталітаризми — маргіналізацію еліт і бажання сховатися у різнотрав’ї, а не височіти над ним. Антична метафора "високі маки" нині спричинила Tall poppy syndrome, соціальний феномен, за якого пересічні обивателі зневажають та дискримінують талановитих чи дієвих людей. Одна з його видозмін у попкультурі — Закон Янте, який сформулював скандинавський письменник Аксель Сандемусе. Серед правил цього закону: не думай, що ти щось особливе; не думай, що ти розумніший; не думай, що ти можеш нас чогось навчити. Пригадую, як мої однолітки зі скепсисом та нерозумінням споглядали на своїх ровесників у дивакуватих одностроях, які обговорювали небачене, а отже, чудернацьке дозвілля. І, певно, подумки собі розважали отими правилами Янте. Тепер же участь у "Пласті" — неабиякий соціальний капітал. O tempora, o mores! Особливо, коли в голові є більше розуму та усвідомлення. Тим паче в часи, коли нас чекають далекі стежки, які бачитимуть, головно, "високі маки".