Військове лідерство. Роман Пономаренко

Особистий приклад

Командир демонструє своїм бійцям стандарти професіоналізму, поведінки, моралі, етики та поваги до законів і особливостей воєнної служби. І саме від командира залежить, як проявлять себе його солдати в бою.

<p>Ернст Юнгер (1895 &mdash; 1998)</p>

У вересні 1916 року у розпал кривавої битви на річці Соммі у Франції лейтенант Ернст Юнгер командував взводом у 73-му піхотному полку. Під час британської атаки його підрозділ опинився під нищівним вогнем. Солдати почали втрачати витримку і могли піддатися паніці. Юнгер згадував: "Я відчував, що від моєї поведінки залежить стійкість усіх. Якщо я сяду в кутку й злякано замовкну, люди зроблять так само. Але якщо я стоятиму прямо, ніби нічого не відбувається, вони теж збережуть твердість".

Тому він навмисне демонстрував спокій — під вогнем ходив по окопу у повний зріст, перевіряв кулеметні гнізда, підбадьорював солдатів, і віддавав чіткі накази гучним голосом. Зрозуміло, що йому теж було страшно, але він не показував цього. Це мало психологічний ефект: люди бачили, що їхній командир не ховається, і це стримувало паніку.

Для Юнгера це був типовий стиль командування. У липні 1917 року, під час боїв під Лангемарком, його підрозділ зазнав значних втрат від артилерії. Під розриви снарядів Юнгер особисто обійшов траншеї, підбадьорюючи солдатів. Він писав: "Кожен командир повинен показати своїм людям, що він поряд, що він так само під вогнем, як і вони. Лише тоді можна вимагати від них стійкості. Якби я лишив їх наодинці з цим жахом, я втратив би їхню довіру назавжди".

Приклад Юнгера не є унікальним — чимало тодішніх офіцерів по обидва боки фронту "запалювали" своїх солдатів власним прикладом. Як офіцер він міг спробувати вплинути на бійців іншим шляхом — зброєю і погрозами. Проте розумів, що конкретно в даний момент ефекту від цього не буде, а солдати остаточно припинять йому довіряти. Втім, ситуації на війні траплялися різні.

Погрози

<p>Ервін Роммель під час Першої світової війни</p>

Майбутній фельдмаршал Ервін Роммель під час Першої світової війни проявив себе успішним командиром роти. Британський бригадний генерал Десмонд Янг охарактеризував його як "досконалу бойову машину: холоднокровний, розумний, безжальний, невтомний, швидкий у рішеннях і неймовірно хоробрий".

Роммель добре розумів солдатську психологію, і вмів показати гідний приклад поведінки у важких обставинах. Утім під час важких боїв у Франції, Італії і Румунії траплялися ситуації, коли лише власного прикладу було замало. Декілька разів йому навіть доводилося діставати пістолет, щоб впоратися із панікою окремих бійців, змусити їх "зібратися" і виконати свій обов’язок. В своїй книзі "Піхота наступає" Роммель писав про це так: "Нерідко буває, що окремі солдати втрачають самовладнання і прагнуть відійти в безпечне місце. Їхній командир повинен цьому завадити, за потреби і за допомогою зброї".

<p>Штурмбаннфюрер СС Курт Меєр під час боїв в Греції навесні 1941 року</p>

У 30-ті роки ХХ століття книгу Роммеля переклали багатьма мовами і вона стала неофіційним підручником бойового командира. Тому даний підхід вважався цілком прийнятним. Недарма в ХХ столітті в різних арміях поширювалася неофіційна теза, що пістолет офіцеру дається не для бою, а для управління, щоб у разі потреби застрелити солдата, який панікує, і цим вплинути на інших. Зауважимо, що мова йшла не про постійне управління підрозділом через погрози, тобто не про самодурство і палочну дисципліну. Лише про застосування крайніх засобів у критичних ситуаціях, щоб врятувати становище. В окремих випадках це дійсно працювало.

Лідерство через погрози місцями проявлялося й у нестандартних формах. Найкращим прикладом є дії штурмбаннфюрера СС Курта Меєра під час боїв на Кліссурському перевалі в Греції навесні 1941 року. Грецькі кулеметники затиснули серед каменів загін есесівців на чолі з Меєром. Вогонь був такий щільний, що солдати боялися підняти голови. Меєр розумів, що залишатися на місці — це вірна загибель, проте словами змусити бійців атакувати не міг. І тоді вчинив нестандартно.

Він висмикнув чеку ручної гранати і поклав її так, щоб всі солдати її побачили. Обирати між вірною загибеллю на місці і можливою смертю від ворога піхотинці не стали — вони піднялися в атаку й захопили ворожу позицію. Цей приклад історики зазвичай наводить як зразок сліпого фанатизму нацистських військ СС. Проте за ним стояло інше. Незворушний командир Меєр чудово знав своїх солдатів і легко міг передбачити їхню реакцію на свої дії. Тобто це був холодний розрахунок, який повністю справдився.

Командир-дивак

Військове лідерство нерідко проявлялося через різні дивацтва, які, насправді, є часткою добре продуманого образу. Найкращим прикладом є британський майор десантних військ часів Другої світової війни Дігбі Тетхем-Вортер.

19 вересня 1944 року 700 англійських парашутистів під командуванням підполковника Джона Фроста опинилися у пастці в голландському місті Арнем, оточені переважаючими силами німців. Серед них була і рота Тетхем-Вортера. В цих критичних умовах він проявив свої видатні лідерські якості, завдяки чому його люди не втрачали бойового духу в безнадійній ситуації. Проявлялося це в дуже ексцентричній манері.

Спочатку майор знайшов парасольку, й постійно носив її із собою. Вона мала певний практичний зиск — Тетхем-Вортер мав проблеми зі запам’ятовуванням паролів. Тому вважав, що кожен, хто побачить його з парасолькою відразу подумає, що "тільки чортів дурень англієць"носитиме парасольку в бій. Потім він десь підібрав капелюх-котелок, який вдягнув на голову, як істинний англійський джентльмен. Майор Фредді Гоф зі штабу Фроста згадував, як у похмурому настрої визирнув у вікно командного пункту, почувши якийсь шум на вулиці: «Там стояв Тетхем-Вортер, який вів своїх людей. Він десь знайшов старий капелюх-котелок, і йшов, крутячи пошарпану стару парасольку, виглядаючи як Чарлі Чаплін. Я розреготався і знайшов Джона Фроста. Коли я сказав йому про це, Джон лише посміхнувся і сказав: "О так, Дігбі – справжній лідер"».

Парасолька стала ключовим елементом бойового образу Тетхем-Вортер у цій битві. В один із моментів він помітив, як англійський військовий капелан хотів перейти вулицю, щоб дістатися до поранених, утім заліг, притиснутий ворожим вогнем. Попри обстріл, Дігбі підійшов до нього зі словами: "Не турбуйся про кулі, у мене є парасолька". Після цього розкрив її, і під нею перевів капелана через вулицю.

Коли один із британських офіцерів вказав йому на парасольку зі словами "ця штука не принесе тобі жодної користі", Дігбі відповів: "Боже мій, Пет, а раптом піде дощ?". Легенда гласить, що парасолькою Тетхем-Вортер навіть вивів із ладу німецький броньовик: просунув її в оглядову щілину, тицнувши водія в око, і тим дезорієнтувавши. Навряд чи це правда, проте такі історії надихали солдатів.

У боях рота Дігбі проявила себе з найкращого боку, полонивши 150 німців. Проте битву було програно, і англійцям довелося здаватися в полон. Останнім повідомленням, яке передала його рація було: "Боєприпаси закінчились, Боже бережи короля". Проте Тетхем-Вортер майже відразу втік із полону, місяць переховувався у голландських підпільників. У жовтні 1944 року він зібрав навколо себе близько 150 англійських солдатів, які, як і він, втекли з полону, і за допомогою голландського опору перевів їх через лінію фронту.