Війна у форматі 3D

У статті "Українська друга світова (в кольорі)" для газети "Дзеркало тижня" я намагався показати, що панівне на той момент бачення цієї події було спрощено чорно-білим. Як радянське кіно з "нашими" (якими, звісно, були червоноармійці) та "німцями" (всі, хто проти "наших"). Я пропонував інше, кольорове. 

"Чинником, що визначив місце і роль українців у Другій світовій, стала відсутність у нас власної держави, — йшлося у тій статті. — Україну та українців всі учасники війни розглядали виключно як ресурс (людський, матеріальний, політичний), який можна використати у протистоянні. Як результат — наша земля стала однією з головних арен світового бойовища, наші земляки — вояками практично всіх армій, які пройшли через неї. До цього слід додати величезну кількість пасивних очікувачів, які намагалася вижити й врятувати свої сім’ї у страшних умовах війни, не пристаючи до жодної зі сторін чи, навпаки, співпрацюючи з усіма".

За останні роки "чорно-біла" версія цієї Другої світової поступово відійшла в минуле. Спершу зникла з робіт істориків, відтак — з підручників, потім — із суспільної свідомости більшости українців. Врешті це зафіксували на політичному рівні — ухваленням закону, за яким Україна відмовилася відзначати 9 травня як День перемоги. Нинішня війна з Росією остаточно зруйнувала домінування радянської концепції "Великої вітчизняної війни" в Україні. Досвід, набутий від переживання нової трагедії, викрив, як багато брехні нам навʼязували, описуючи попередню.

Це переосмислення поки що не вийшло за межі нашої держави. Звісно, погляди на цю війну на Заході не були такими спрощеними і зведеними до пропагандистських штампів, як у Радянському Союзі чи сучасній Росії. Але й не такими глибокими, щоб вмістити всю різноманітність того, що пережили наші земляки.

Нещодавній скандал у парламенті Канади, де спікер привітав ветерана Ваффен СС дивізії "Галичина", й інформаційний розголос після цього — свідчення того, як мало розуміють у світі те, чим була Друга світова для українців. І ким вони були в ній. Служба Ярослава Гуньки в німецькому військовому формуванні стала для багатьох медій "доказом" його причетности до німецьких воєнних злочинів чи навіть виявом колабораціонізму українців. Росія вкотре скористалася цим, поширивши тезу про вшанування "українського нациста" за участи президента України. Це стало приводом нагадати про потребу "денацифікації" нашої держави.

На жаль, цю тему активно розкручували не лише в Росії. Співзвучно з Кремлем пролунали заяви політиків Польщі та Ізраїлю. Зазвичай між цими трьома державами точаться завзяті суперечки про Другу світову. Одна з небагатьох тем, де вони знаходять спільну мову, — місце і роль у ній українців. Тоді вони часто звучать в унісон, чи навіть в один голос — словами радянської пропаганди про українців як нацистських колаборантів.

Кожен вбачає власну користь у цих звинуваченнях. Для Ізраїлю — це нагода нагадати про страшну трагедію Голокосту. Для Польщі — можливість перекинути на українців звинувачення у знищенні євреїв. Для Росії — ще одна нагода розповісти про "українських нацистів" у минулому і сьогодні. Іноді цей трикутник доповнює Німеччина. Держава, яка прагне відігравати головну роль в сучасному європейському оркестрі. Памʼять про злочини нацистів може перешкоджати цьому. Тому Німеччина зацікавлена розділити відповідальність, підтримуючи тезу про масову участь у них місцевого (польського, литовського, українського) населення.

Якщо наша держава не свідчитиме про роль і місце українців у Другій світовій війні, не займе належної позиції, щоб пояснити власний історичний досвід, то залишатиметься зручним цапом-відбувайлом для інших.

Це буде нелегко. Нам доведеться долати дуже зручні для західних суспільств уявлення, що їхні держави у цьому протистоянні завжди були на боці добра. А такі уявлення існуватимуть доти, доки уособленням усього негативу в Другій світовій буде лише Адольф Гітлер. Така позиція проста і зрозуміла, легко вписується в архетипні наративи про боротьбу добра і зла, якими просякнуто все — від фольклору до сучасної попкультури. Визнати Сталіна другим центром зла — означає переінакшити цю прекрасну казку: втратити образ світлого лицаря, який весь час на правильному боці. Тоді не буде не лише героя, а й щасливого кінця. Відкинути цю казку, замінивши складним наративом, буде важко. 

Українці пройшли схожий шлях, відмовившись від чорно-білої моделі "Великої вітчизняної війни". А тепер можуть і навіть мусять допомогти світові по-іншому подивитися на Другу світову, побачити її у повному обсязі, у всій складності. У 3D форматі. У всій множинності досвідів тієї війни, складності виборів та життєвих траєкторій і окремих людей, і націй, що досі перебувають в тіні біполярної версії історії Другої світової. Маємо нагоду та обовʼязок розповісти про людей, які вирішили протистояти обом центрам зла і тому досі перебувають "поза історією". Їхній досвід безкомпромісного відстоювання свободи особливо цінний для сьогодення, що поставило перед нами "несподівані" світоглядні питання. Несподівані саме тому, що досвід минулого не був цілковито опрацьований. Ця робота з минулим потрібна не лише нам, а й світові. Щоб зрозуміти нинішню війну Росії проти України. Щоб вона не стала ще однією світовою.