Війна і божевілля. Галина Пагутяк

В моєму селі Уріж на Дрогобиччині метричні книги збереглись за 1944 рік, власне, тільки книга померлих. Отець Михайло Заяць (1891–1944) провадив її до самої своєї загибелі від рук “визволителів”. Родини він не мав, був целебсом, отож, не мусив переживати за рідних. Він ховав і німецьких солдатів на місцевому цвинтарі, ретельно записуючи їхні дані на випадок, якщо родичі стануть їх шукати. Одні з останніх записів у метричній книзі про суїцид у серпні–вересні 1944 року, коли німці вже тікали на Захід, а з ними усі ті, хто не хотів заново пережити всі жахіття більшовицького терору. 

Перший за 11 серпня 1944 року: “Єва Монастирська, вдова по Михайлу, з Підмонастирика,з дому Петегирич, нар.23.03.1909, зарізалася сама бритвою”. І другий за 19 вересня 1944 року: “Дмитро Бабій, чоловік Анастасії, нар. 24.10.1887 року. Спалив себе у божевіллі”. Важко уявити, що пережили ці люди, аби звести рахунки з життям у такий жахливий спосіб. Суїциди трапляються повсюди, але причиною цих випадків могло бути почуття повної безвиході, коли людина опиняється між молотом і ковадлом. І ще – страшенна екзистенційна втома.

Чоловік на прізвисько Бака жив з матір’ю у єдиній на все село хаті під солом’яною стріхою. У дитинстві я не знала його історії. Він широко усміхався, мав піджак, зашпилений не на ґудзики, а на шпильки, і ніколи не знімав шапки- вушанки. Надавався до того, щоб пасти корову, був розумово відсталим. Діти знущались над ним. Підкрадались, зривали шапку і втікали. Тоді Бака сідав на землю, прикривав голову руками і гірко плакав. Мати могла віддати його в “дітдом”, як у нас кажуть про будинок пристарілих, але не зробила цього. Ціле життя захищала сина сварками і прокльонами на адресу кривдників, хоча дорослі ніколи не знущались над Бакою. 

Він не народився таким. Коли в селі стояли німці, якось до казана, де варилась їхня страва, підійшов трирічний хлопчик. Кухар подумав, що той хоче щось вкрасти, і вдарив його по голові. Після цього дитина перетворилась на недоумка. Тому Бака так боявся незахищеної голови, і доки не чіпали його шапку, залишався у своєму світі, цілком задоволений життям, хоча його усмішка мене лякала в дитинстві. А прізвисько – від слова “бак”, в якому варили їжу. Той трирічний хлопчик став прямою жертвою війни, а в його ровесників проблеми могли початись у зрілому віці. 

У нас ще був Сорока, що навіть мав дружину. Чоловік як чоловік, але часом на нього щось находило і він починав ходити по селі й казати, що загубив “папери” і мусить їх знайти. Я в дитинстві його дуже боялась. Якось стрілась з ним на стежці – увесь сірий, з палаючими очима, він би просто змів мене з дороги, якби я опинилась на його шляху. Діти розповідали, що він убив багато людей, і нічого йому за це не було. Так ніби покарання може повернути життя. Втім, Сорока не скривдив би навіть мухи. Періодично його забирали до провінційної лікарні, хоча не думаю, що й у столичній вилікували б параною. Він якось прийшов і до нас, коли я була вже доросла, і я його не впізнала. Був тихий і зовсім не сірий.Теж мова йшла про “папери”, які змінять його життя на краще. За віком він був ровесником Баки, тож міг пережити якусь травму в дитинстві.

Теперішня війна принесла нам не тільки розруху, каліцтва і смерть. Вчора я слухала репортаж про відновлений дитячий садочок у Бучі, як вихователі спостерігають за поведінкою дітей, щоб вчасно прийти їм на допомогу. Якими виростуть ті діти, що вже кілька місяців сидять під обстрілами у підвалах, якщо їм вдасться вижити – залежить від батьків і психологів. Їх не покинуть, я певна, але наскільки беззахисними були діти ще тієї війни, історію якої нам подають як хронологію боїв, а не як людську трагедію. 

У Павла Тичини є вірш “Війна” з такими рядками: “Тільки й є у нас ворог – наше серце. Благословіть, мамо, шукати зілля. Шукати зілля на людське божевілля”. Війна сама по собі є божевіллям – причина і наслідок. Однак світ досі не потрафив одягти Путіна та ним інфікованих у гамівну сорочку. Як кажуть в народі: Що з мудрим знайдеш, з дурним загубиш.