"Відновили традицію збройної боротьби за державність". 80 роковини битви під Бродами

Перша і єдина масштабна битва Дивізії

Саме під Бродами дивізія отримала бойове хрещення, як повноцінне з’єднання. До цих подій лише окремі дивізійники брали участь у бойових діях. За чотири місяці до виїзду на фронт під Броди, зведена дивізійна бойова група "Байєрсдорф", а це близько 1500 вояків, була залучена до бойових дій проти радянських партизанів у Східній Польщі. Тоді значним бойовим зіткненням виявився лише один бій із партизанами — за село Хмелики, на початку березня 1944 року. Весь інший бойовий досвід вилився в декілька перестрілок та безкінечні прочісування засипаних снігом полів та лісів.

У липні 1944-го на фронті опинилася вже вся дивізія — три стрілецькі полки, артилерійський полк, фузілерний і саперний батальйони, протитанковий і зенітний дивізіони та інші частини посилення та забезпечення. Загалом близько 11 тисяч вояків. Дивізію підпорядкували 13-му армійському корпусу 1-ї танкової армії Вермахту. Командир корпусу генерал піхоти Артур Гауффе врахував те, що надане йому з’єднання не мало бойового досвіду. Тому поставив дивізію у другу лінію оборони. Попри недосвідченість, дивізійники були добре озброєні та оснащенні. Значно краще, ніж їхні сусіди зі "звичайних" німецьких піхотних дивізій. Вояки останніх дивувалися, коли бачили на позиціях велику кількість молодих, здорових вояків, обмундированих у камуфляжні куртки військ СС та з новим, сучасним озброєнням.

Штаб дивізії відповідав за конкретну ділянку фронту, довжиною 36 кілометрів. Противником виявилися регулярні частини радянського 1-го Українського фронту. Радянські війська на фронті під Бродами істотно переважали в силах 13-й армійський корпус.

Отже, ця битва виявилася першою масштабною битвою, в якій дивізія "Галичина" взяла участь. Треба розуміти, що її створювали саме для цього — для участі в масштабних битвах та фронтових операціях. Після бою під Бродами, відновлену дивізію вже не залучали до битв подібного масштабу.

Захист рідної землі

У липні 1944 року лінія фронту пролягала рідними теренам для дуже багатьох вояків дивізії, які були вихідцями з Львівщини. Через це під час битви під Бродами відбулося саме те, до чого закликала бійців українська пропаганда під час вербункувербування — захист рідної домівки від ворога.

Це стало вагомим мотивуючим фактором для українських солдатів. Цікавим прикладом є історія дивізійника Євгена Кавича, якому тоді було 18 років. Позиції, які обіймав його підрозділ, лежали перед його рідним селом Підгірці. Одного дня Євген в бінокль спостерігав, як радянські літаки відбомбилися по селу. Після нальоту дим здіймався якраз над місцем, де стояла його хата. Німецький офіцер помітив спантеличене обличчя хлопця та спитав про причину. Коли почув відповідь, відразу надав Кавичу триденну відпустку, щоб відвідати дім. На щастя, батьки вціліли під час атаки. Коли відпустка закінчилася, і Кавич повернувся до підрозділу, той вже змінив місце дислокації, і йому довелося його шукати.

Бої в оточенні

Радянський наступ, відомий як Львівсько-Сандомирська операція, розпочався 13 липня 1944 року. Радянські війська мали потужне прикриття з повітря. Зокрема, 15 липня радянська авіація лише за 5 годин здійснила 3288 літако-вильотіврозрахункова одиниця для встановлення обсягу бойової діяльності військової авіації за певний період, скинувши на німецькі позиції 102 тонни авіабомб. Ворог мав потужну перевагу в гарматах і танках. Зупинити цей паровий каток німці не могли ніяк.

У цих критичних умовах підрозділи української дивізії непогано себе показали. 15 липня 30-й стрілецький полк дивізії "Галичина" здійснив успішну контратаку, щоб перекрити прогалину на правому фланзі корпусу, біля Колтова. Проте вже наступного дня, під ударами радянських танків і літаків, полк зазнав важких втрат та втратив боєздатність. Інші підрозділи дивізії також поступово втягнулися в запеклі бої, які нерідко переходили в рукопашні суточки. Нищили піхоту, палили танки. Під час прориву радянських танків до позиції його зенітної гармати, 21-річний зенітник Іван Фіалка зробив все, як його вчили на навчаннях: схопив ручний протитанковий гранатомет "Панцерфауст", зайняв зручну позицію біля дороги та впритул випустив заряд по танку Т-34, спаливши його разом з екіпажем. Інші танки не стали випробовувати долю та відійшли.

Попри запеклий спротив німецьких та українських солдатів, перевага радянських військ була переважаючою. 18 липня 13-й корпус потрапив в оточення. 19 липня офіцер штабу дивізії Дмитро Феркуняк раптово зустрів командира 14-ї роти 29-го полку Остапа Чучкевича. Запитав його, як справи на фронті? Відповідь Чучкевича красномовно описала те пекло, яке там творилося: "Ми тримали наші становища так довго, доки можна було, обслуга гармат в рукопашному бою відкидала ворожі лави, а в свої гармати запрягалися самі та, замість коней тягнули назад. Але забракло стрілива, і ми мусили відступити". Великі втрати в офіцерському складі призвели до розпаду окремих частин. Михайло Бригідер, командир батальйону в 29-му полку, стверджував, що "хлопці наші билися добре, але коли не стало старшин, заломалися і розпорошилися… Старшини мого куреня вибиті…".

21 та 22 липня німецькі війська відчайдушними зусиллями змогли пробити декілька коридорів з оточення. Дмитро Феркуняк писав у щоденнику: "Становище дуже тяжке, однак іншого виходу не було: або йти вперед і, коли Божа воля дозволить, остатися при житті, вийти з перстенякільце або згинути в багні, торфовищі, від ворожої кулі". Інший український офіцер Фелікс Кордуба згадував, що "цілий прорив відбувався крізь вогневу лявіну кулеметів, тріскотню ручної зброї та вибухи гранатометних набоїв. Кожен на власну руку бився, щоб прорватися".

Під час прориву чимало вояків проявили себе з найкращого боку. Навіть ті, від кого цього не очікувалося. Характерним прикладом є отець Михайло Левенець, капелан 29-го полку. За спогадами сучасників, в ньому "відчувався заразом і душпастир, і вояк". Під час прориву Левенець, із пістолетом-кулеметом у руках, очолив групу приблизно зі 120 вояків, яких вивів з оточення. Подібні приклади українського героїзму в критичних умовах були непоодинокими.

Репутація, завойована кров’ю

У боях під Бродами чимало українських вояків загинули, або потрапили в полон. Загалом з оточення вирвалося близько 5000 бійців, тобто половина від чисельності дивізії при прибутті на фронт. У боях загинуло близько 2500 дивізійників. Ще приблизно стільки ж потрапили в полон, перейшли на нелегальне становище (це було легко зробити місцевим), або пішли до загонів УПА. Цікаво, що значна кількість полонених пережила полон та в повоєнні роки повернулася до України.

У результаті битви під Бродами дивізія виявилася розбитою, а загальні втрати склали майже 50%. Проте, навіть за такого результату, було очевидно, що дивізія добре показала себе в боях, особливо зважаючи на відсутність досвіду та недостатню кількість офіцерів. Саме тому німецьке командування вирішило відновити дивізію, а не розформувати її. Утім, відновлення відбувалося в умовах гострої нестачі у німців озброєння і часу для надання вишколу новим бійцям.

Для української дивізії Броди виявилися ключовим моментом в її історії. Більше вона ніколи не потрапляла в подібні критичні ситуації, а її солдати не мали схожих випробувань. Після війни головнокомандувач Української національної армії генерал Павло Шандрук дав оцінку цій битві: "В моїй уяві створилась ясна сентенція — Дивізія стратила найкращих своїх вояків, але в тій битві вояки виказали свою національно-політичну вартість, патріотизм, відновили традицію збройної боротьби за державність". Навіть сьогодні важко із цим сперечатися.