Шістнадцятирічний зв’язковий дивізії "Галичина"

14:18, 22 липня 2021

СЕО-Кавич.jpg

Євген Кавич народився у Підгірцях у вересні 1926 року. У свої 15 він вільно розмовляв українською, польською та німецькою мовами. Навчався у Тернопільський гімназії та понад усе мріяв отримати вищу освіту. З дитинства захоплювався історією. Його цікавила козаччина, гайдамацький рух, Українські січові стрільці. А в юному віці Євген сам долучився до творення української історії. У 16 років він записався до дивізії “Галичина” і став вістуном (Sturmann). Брав участь у знаковому бою під Бродами, двічі був в’язнем радянських таборів. Євген Кавич пройшов довгий шлях. 19 травня, у 94 роки, він відійшов у вічність. “Локальна історія” відтворює життя дивізійника у спогадах, які записали наші дослідники у грудні 2015 року.

101904749_113405933729571_5891974730952474624_o.jpg

Богдана Тараніна

історикиня

Йому було лише 19 років. А за плечима вже мав досвід радянських таборів і першу спробу втечі додому. Сталося це весною 1946 року. Одяг допоміг добути шеф-кухар трудового табору в Кізелському вугільному басейні, в минулому – артилерист дивізії “Галичина” Василь Малиновський. Тікали вдвох – з товаришем по табору Северином, хлопцем з Тернопільської області, також колишнім дивізійником. У кишенях мали двісті карбованців й провіанту на п’ять талончиків – ось і все, що вдалось зібрати.

Кавич Є.І. 14.05.1949

Євген Кавич, світлина 1949 року

Фото з архіву проєкту "Локальна історія"

Щоби придбати квиток на міжміський потяг, був потрібен паспорт та скерування у відрядження. Цього спецпоселенці не мали. Тому спочатку скористалися приміською електричкою. Проїхали кілька зупинок і вийшли на вузловій станції. Сідати “зайцями” на пасажирський потяг або на товарняк побоялися. Таких пасажирів відловлювали та виставляли напоказ: “Дивіться, втікач!”.

Рухатися на захід вирішили пішки – через тайгу. Перетнули Уральський хребет, здолали більше ста кілометрів через сніг і заметілі. Та коли з’їли весь провіант, вимушені були під’їхати приміським потягом. Квитки їм допомогла купити чуйна жінка. Однак за декілька зупинок їх зняла з потягу оперативна група. 

Так Євген опинився у Нижньому Тагілі. Несподівано йому стала у пригоді довідка про набутий в таборах туберкульоз. Жаліючись на здоров’я, він додав, що вони поляки. Мовляв, повертаються додому, щоби виїхати до Польщі разом з родиною. Так хлопці змогли отримати дозвіл на виїзд з Тагілу.

Дорогою з Євгеном стався містичний інцидент. У Красноуфимську на станції до змучених і голодних утікачів підійшла ворожка. “Вы попадете еще раз в казенный дом, из казенного дома выйдете и больше там не будете”, – прорекла вона і попросила сплатити за пророцтво самокруткою з махорки.

Війна почалася з бочки пива

Народився Євген Кавич в Підгірцях Золочівського повіту. Батько Іван та мати Ганна були селянами, мали невелике господарство, всього 5 моргів поля (1 морг = 0, 57 га). У Підгірцях Євген здобув початкову освіту. Спочатку шість класів за Польщі, а потім ще два за “перших совітів”. Шостий клас довелось проходити двічі, оскільки радянська влада не визнавала польської освіти.

Непокірна натура Євгена почала проявлятися ще у школі, де з ним траплялось чимало ексцесів. У 1938 році його ледве не вигнали зі школи... за “прання” польського прапора. На одне зі свят українців повели до костелу і роздали їм червоно-білі прапорці. “Як ми опісля йшли додому, то прапорці в воду мочили і фарба текла з них. Моя сусідка, полячка, молодша від мене, розказала про те директорці. Навіть поліція викликала батька. Щоправда, він не пішов”, – описував той інцидент Кавич.

Були й інші ідеологічні сутички. Того ж 1938 року українці насипали кам’яну могилу у пам'ять Євгена Коновальця. Поставили триметровий березовий хрест, вінки і дошку з присвятою та написом: “Хто могилу рушить – тому смерть!”. Проте це не завадило полякам спробувати знищити могилу.

З приходом більшовиків почалося вивезення польських колоністів. “У нас їх називали "мазури", – розповідав Кавич. – В Ясеновітепер село Золочівського р-ну Львівської обл. було сім-вісім родин польських колоністів і в Підгорецьких полях сім-вісім колоністів. Їх вивезли у 1939 році на польське Різдво. Говорили, що навіть зимою тримали у вагонах, одна дитина замерзла і її москалі просто викинули. Пізніше багато людей повивозили”.

Zerstörte_Fabrik_in_Brody

Фабрика в Бродах після бомбардувань

Фото: uk.wikipedia.org

Початок Другої світової війни для місцевих почався із “заспокоєння” радянських військових. Коли бомбардували аеродром у Бродах, земля дрижала аж в Підгірцях. Після цього офіцер повідомив: “Не верьте, что война. Это большие маневры идут. Как муха летит, то сначала также кажется, что слон”. 

Німці прийшли спочатку з Бродів. А пізніше – з Олеська. “Приїхала машина така як танкетка, на площадці скорострільна гарматка, кулемет, броньована кабіна. По дорозі в буфеті взяли бочку пива. І коло клубу стали то пиво пити, бочку скинули, посідали, рукави закатали. Дивлюся – ото армія гарно виглядає!”, – згадував Євген Кавич.

У квітні 1943 року Євген Кавич мав лише 16 років, але вже високий зріст – метр сімдесят шість сантиметрів. Вже два роки навчався у Тернопільській гімназії, яка за часів німецької окупації називалась Державна гімназія з українською мовою навчання. Коли прийшов записуватись до Українського допомогового комітету, там заміряли зріст і одразу записали до дивізії.

Призовний пункт був у Львові біля парку Костюшка. Наступного  дня хлопців повезли на військовий полігон “Гайделяґер” у Польщі, поблизу містечка Дембіца. Вишкіл тривав шість місяців. Євгена призначили у відділ зв’язку. Ось як він відтворював початок своєї військової кар’єри.

гайделягер, вересень 1943.jpg

Гайделяґер, вересень 1943 року

Фото: reibert.info

“Я став телефоністом, мав третій ранг – штурманн (вістун. – ред). Вже була в мене група зв’язку: три бійці, три стрільці, я четвертий. Мали коника, два возика спарених, телефони, котушки, апарати. Навчання продовжили у Нойгаммері. Вчилися мотати дроти, телефонограми приймати. Бойові маневри, нічні марш-кидки по 40 кілометрів в бойовій формі. Там були величезні полігони. Для тренувань поставили ціле містечко з фанерними будиночками. Навіть стріляли з бойових патронів. Вчили заміновувати, міни тягали під обстрілом. Вони по нам стріляли з холостих патронів, і ми з холостих стріляли, але щоб звук був. Мусили підтягувати міни в бойових обстановках”.

За спогадами Євгена, там, в Нойгаммері перед відправленням на фронт присягу давали українською мовою. Приймав її священик-дивізійник отець ЛабаВасиль Лаба (1887-1976) - священик УГКЦ, капелан. У часи Другої світової війни організовував й очолював польове духовенство дивізії військ СС "Галичина". “В Нойгаммері ставили татуювання – група крові. У мене була перша група крові, то там було тільки чотири точки, які зображали нуль. Пізніше я папіросою випалював той знак в совєцькому таборі”, – згадував Кавич.

У Бродівському котлі

Наприкінці червня 1944 року дивізію відправили на фронт. Серед бійців ширились чутки, що їх перекидають на Івано-Франківщину. Однак, на подив Євгена, в перший ранок на новій дислокації він побачив у бінокль рідні Підгірці та Підгорецький замок. Близько трьох тижнів дивізія стояла в другій лінії оборони по хребті між Суходолами, Пониквою і Гаями Дубицькими. В п’ятницю 14 липня 1944 року радянські війська бомбардували Підгірці. 

Битва під Бродами.png

Солдати дивізії військ СС "Галичина", кулеметна обслуга

Фото: uk.wikipedia.org

Побачивши в бінокль, як горить його хата, Євген сильно зблід. Це привернуло увагу заступника командира частини. Дізнавшись, що трапилось, він виписав хлопцю відрядження на два дні – 15 і 16 липня. Якраз у цей час під Бродами радянські війська пішли у наступ. Наступного дня після відрядження Євген повернувся до своєї сотні. 

“Це був понеділок (17 липня – ред.). Моя сотня вже на передовій. Нас ще ввечері обстріляли, загинуло два стрільці, а ми встигли в бункер втекти. Він був десь за 25 метрів від передової. На штурм німці не йшли. Тільки обстрілювали з мінометів. Найбільший бій був, де штаб батальйону. Туди проривалися радянські війська. Всіх нас – взвод зв’язкових, кухарів, штабну сотню – кинули в штаб. Відбили їх і навіть взяли в полон пару бійців”, – відтворював обставини бою під Бродами Кавич.

Стрільці спочатку не знали, що в оточенні. Але зв’язкові, куди входив Кавич, здогадувалися. Коли армія стала відступати, зв’язкові лишалися на місці – мусили телефони зняти. Пан Євген запам’ятав кожен крок того історичного бою.

“Ми телефони знімали до штабу батальйону і від штабу батальйону до обозу. Я мав дві лінії обслуговувати. Ми зняли телефон до штабу батальйону, зі штабу вийшли до Гаїв. Уже день, сонце піднялося вверх, а тихо! Ні пострілів, нічого. Тиша як перед бурею. Хлопці, кажу, зараз буде драка. Цей телефон зняли ми, до штабу батальйону ще півкотушки кабеля обрізали і скоро на Дуб’єтепер село Золочівського р-ну Львівської обл.. Відступаємо на Ясенів. А як до Ясінова прийшли, то нас там вже обстріляли”.

Найбільший бій був, де штаб батальйону. Туди проривалися радянські війська. Всіх нас – взвод зв’язкових, кухарів, штабну сотню – кинули в штаб. Відбили їх і навіть взяли в полон пару бійців

Коли зв’язкові дісталися Олеська, то виявилось, що дивізія відступила через Буг і Ушню на Почапи. А самих зв’язкових приєднали до іншої частини, що дислокувалась біля Йосипівки. Прокладати нові телефонні кабелі в умовах швидкого наступу фронту було беззмістовно. Хлопцям видали мотоцикл з коляскою та кулеметом. Так Євген Кавич став мотозв’язковим.

На шляху до Білого Каменю він з товаришем побачив жахливу розправу совєтів на Підлиській горі: “Вояки спочивали в лісі, коли налетіла маса “сталінських соколів”, аж темно стало, і почалася жахлива масакра. А ще прасували їх “Катюшами”. То було страшне. Ми побачили тисячі воронок від бомб, поламаний і згорілий ліс і сотні… сотні спотворених тіл”.

22 липня була остання виправка Євгена Кавича як зв’язкового. Їхній мотоцикл розстріляли з міномета. До штабу зв’язкові дійшли пішки та доповіли, що навколо все зайняте Червоною армією. На що командир сотні, українець, відказав: “Все, хлопці – далі нікуди… Йдіть куди хочете”.

Кавич_1.jpg

Євген Кавич розповідає дослідникам проєкту "Локальна історія" про бій під Бродами. Підгірці, 4 грудня 2015 р.

Фото з архіву проєкту "Локальна історія"

“Виживете, то добре, а ні – то така ваша доля”

Ніч з 22 на 23 липня Євген провів у Йосипівці, де знаходились усі евакуйовані з Підгірців. Повстанці принесли йому та двом його товаришам цивільний одяг та взуття. Свою військову форму та зброю вони закопали. Коли до Йосипівки зайшли радянські війська і почали обшук хати, в якій ночували Євген з товаришами, то знайшли лише евакуйованих цивільних.

Разом з іще одним хлопцем-зв’язковим, Євген вирішив пробиратися на Волинь і приєднатися до повстанської армії. Вдвох вони дійшли до Кременця і потрапили там на заставу. Кавич одразу придумав собі легенду – що звати його Володимир Красовський, сам він з Тернополя, був остарбайтером в Німеччині й повертається додому. Це розчулило конвоїра, у якого сестра також була на примусових роботах. “Я повинен здати вас туди, де ви можете бути бідні, – казав він. – Відпустити не можу. Як хочете – йдіть в армію. А там як Бог дасть. Виживете, то добре, а ні – то така ваша доля”.

У радянському воєнкоматі Євгена не хотіли записувати – не досяг призовного віку. Довелось йти добровольцем. Маючи досвід німецького вишколу, хлопець був вражений убогістю Червоної армії. 

Радянські табори для військовополонених.webp

Військовополонені у радянському таборі

Фото: radiosvoboda.org

“Спочатку ми йшли пішки. Пересильний пункт був аж у Тернопільський області. Потім я потрапив у провєрочно-фільтраціоний лагєрь – проходили державну перевірку. Навчання у німецькій армії тривало майже рік, а у Червоній армії нас відправили на фронт уже через три місяці. П’ять патронів вистрілив раз на стрільбищі і все. Перед відправкою на фронт видали нам мундир з голочки, американські червоні черевики і солдатські книжки”, – таким був початок Кавича у радянській армії.

Але сталося не так, як гадалося. Усіх перевіряв СМЕРШ на присутність на окупованих територіях. Таким чином виокремили з полку 205 чоловік, серед них і Євгена. Сказали, що відсилають у відрядження. Хлопець ще встиг написати додому листа. Мовляв, я в таборі, їду у відрядження, напишу з нового місця. Цей лист врятував його батька та матір. Поштарка принесла його якраз, коли їх допитував слідчий на прізвище Глушко.

Уже на місці нової дислокації у місті Молотов (тепер – Перм) добровольці Червоної армії зрозуміли що і до чого. “Ночуємо ми у воєнкоматі. Рано встаємо. А там був такий базарчик. Хотіли до нього вийти, але стоять краснопогонники і не випускають. Серед нас були радянські і кажуть: “Все, ребята, попали мы. Раз краснопогонники, мы арестованы”. Погрузили нас на вагони і повезли в табори на північ Молотовської області”, – згадував Кавич.  

Berehy_Yosyfa Zholdak_005.jpg

У верхньому ряді друга зліва Йосифа Жолдак, на роботах в шахті, м. Прокоп’євськ Кемеровської обл., РРФСР, 1950 –ті рр.

Світлина з особистого архіву Йосифи Жолдак, с. Береги Пустомитівського р-ну Львівської обл.

Так у 1944 році 17-річний Євген Кавич потрапив на роботу в шахту імені Фрунзе Кізелського вугільного басейну, згодом був переведений на шахту імені Леніна. Для роботи йому видали робу та старі черевики, які в солоній воді дуже швидко розлізлися. Бувало, по декілька кілометрів долав пішки босим. Взимку захворів на запалення легень, але лікарняний давати не хотіли. Доки його, вже непритомного, не винесли з шахти на руках. Згодом хлопця перевели до інвалідної роти, в шахту він вже не повертався. 

Коли у 1946 році вийшла постанова про ліквідацію таборів та переведення усіх робітників на спецпоселення, Євген і здійснив свою першу втечу додому. Спочатку дістались до Києва, а згодом – Львова. Щоби досягти мети, по дорозі довелося йти ва-банк. У місті Агриз його заарештували як безквиткового пасажира. Треба було підписати рішення про виїзд з міста протягом доби. Євген відмовився. Мовляв, через часті зупинки і відсутність їжі додому він не доїде. Прокурор пильно подивився на арештанта і видав якийсь документ. “Я прочитав. Там такий-то освобождається Агризькою прокуратурою і направляється по месту жительства туда-то. Штамп і печатка”, – згадував Кавич.

“На стінах були такі плями, як кров запеклася”

Близько пів року Євген Кавич переховувався вдома, врешті йому вдалося виробити документ переселенця з Польщі на інше прізвище. Тепер мав стати на облік. Зробити це у рідному селі було неможливо, тому шукав можливості в Київській та Донецькій області. Однак ніде його так і не приписали.

У Фастові Євген спалив документ переселенця, вийшов на станції та звернувся до місцевої міліції – мовляв, усі документи вкрали. Міліція декілька разів перевіряла його прізвище, шукала документи – нічого знайти не вдалося. Перевірили Євгенову валізку – і знайшли там посвідчення про закінчення польської середньої школи. Так Кавичу виписали довідку, з якою він вже відкрито зміг повернутись до рідного села.

Впродовж наступних місяців Євген закінчив курси при Буському пивзаводі і працював лаборантом на пивзаводі у Підгірцях. Згодом працював у Львові в будівельно-монтажній організації. Під час робочого відрядження до Олеська 22 грудня 1948 року Євгена заарештували: “Вийшов з райвиконкому. Йду коло банку – а на мене вже чекали там. Я ще зайшов в банк, з банку вийшов. До мене підходить один спереду, другий ззаду і питають – хто ти є? Мене взяли на вулиці”.

Посадили його у тюрму у Золочеві. Етапну камеру переробили з камери смертників. “Казали, що там розстрілювали, – доповнював пан Кавич свою розповідь моторошними подробицями. – На стінах були такі плями, як кров запеклася. Не знаю чи там вона зараз є чи ні”.

Як совєтам вдалося дізнатися про службу Євгена Кавича в дивізії “Галичина”, він довідався лише за незалежної України. Виявляється, витік відбувся через члена УПА на псевдо “Степовий”. Він приходив додому до Кавича, коли останній переховувався після повернення до Підгірців. “Степового” арештували під час облави на криївку. На допитах він видав усіх своїх побратимів і односельчан. Серед них і Євгена.

Суд відбувся 28 лютого 1949 року. 22-річний Євген Кавич отримав 25 років виправно-трудових таборів, позбавлення громадянських прав на п’ять років і ще п’ять років заборони повертатися на рідну землю. Пройшовши тюрми в Олеську, Золочеві, Львові (тюрма на Лонцького та Бриґідки). Його відправили по етапу до Челябінська.

Працював важко близько року на земляних роботах. Згодом Євгену вдалося перейти до будівельної бригади, а звідти – до монтажної. Займався монтажем обладнання і у 1955 році отримав посвідчення слюсара-монтажника 6-го розряду. З цим посвідченням і вийшов на волю.

Повернувшись до України, не міг знайти роботу – не хотіли прописувати з паспортом через довідку про судимість. Коли прийшла повістка їхати на Донбас для роботи в шахті, Кавич повернувся до Челябінська і влаштувався там на роботу. Остаточно додому у Підгірці Євген Кавич повернувся у 1958 році. Тоді він отримав паспорт, в якому вже не було ні слова про судимість.

Схожі матеріали

IMG_20210608_135258.jpg

Помер штурман дивізії “Галичина”, політв'язень Євген Кавич

orest-vaskul-620x400.jpg

Помер доброволець Дивізії “Галичина”, політв’язень ГУЛАГу Орест Васкул

imgonline-com-ua-convertbSiMi0nYKy2H.jpg

У Києві попрощалися з учасником ОУН, політв’язнем Орестом Васкулом

223048.jpg

У Шотландії відновили знайдений у горах величезний тризуб

215772418_205358011492659_3016068643871440394_n.jpg

Помер десятник дивізії “Галичина” Роман Мацук

IMG_20210927_143122.jpg

Помер ветеран дивізії “Гaличинa” Василь Наконечний