Відкриття історії. Галина Пагутяк

Із оцим ми вступаємо у новий рік життя — в Україні, що воює не лише за своє існування, а й те, без чого її існування не має сенсу — за збереження історичної пам’яті й національної свідомості.

Колективна історична пам’ять — це сукупність пам’яті людей, які її зберігають, кожен як уміє. Щоб не бути голослівною, розповім про свій досвід. Я не знала історії України, бо вчилася за радянщини. Як і світової історії, частиною якої вона є. Історико-краєзнавчий музей, де я працювала один рік, подарував мені можливість доторкнутися до локальної історії, хай і цензурованої. У музейній бібліотеці не було старих книг, але збереглися кілька чисел альманаху "Бойківщина", який видавали у 1930-х роках. Та й там було більше етнографії, ніж історії; етнографія була менш небезпечною, тому примірники не знищили. А в дитинстві я читала історичні романи, які потім зненавиділа, бо вони були здебільшого радянських авторів. Потім, коли почали з’являтися за доби Незалежності, Історії України Грушевського, Субтельного, Аркаса, я зрозуміла, що після прочитання мало що залишається в пам’яті — надто великий обсяг матеріалу. І врешті через кілька років до мене дійшло, що такі книжки треба читати, коли ти шукаєш щось конкретне, а не пробігаєш очима все в хронологічному порядку. Доступ до інтернету та архівів дуже розширив пошуки цього конкретного. Певний період, коли ти йдеш від локальної історії до загальної. Або коли тебе цікавить якась окрема історична подія чи персона. Ось це шлях, який приносить справжню втіху й азарт. І маленькі відкриття, якими можеш поділитися навіть із професійними істориками, які орієнтовані на певний період чи навіть подію.

Коли мені бракувало інформації, я їхала у певне місце й зчитувала історію з краєвиду. Це дарує найсильніші враження і спонукає дізнатися більше. Я відвідала всі місця, пов’язані з моїм родом, по мамі і татові, а не просто виписала з метричних книг родовід. Я дізналась, як глобальні події впливали на мій рід, на локації, де він проживав, працювала в архівах, і врешті стала орієнтуватися у тому чи іншому періоді української, а далі всесвітньої історії. Я дізналася багато про методи дослідження істориків і стала їх використовувати, не маючи відповідних навичок. Щоб знайти значення слова "дапіфер", я перерила купу сайтів, і знайшла нарешті це слово у якійсь білоруській статті, а вже потім у працях німецьких і чеських істориків. Дапіфер — це те саме, що стольник у нас, а в англійців стюард. Це найвища посада при дворі вельможної особи, яка має досвід економіста, правника і нотаріуса. Дапіферами були перші Гербурти, які два століття йшли до Галичини і стали одним із найславетніших шляхетських родів. Світ минулого почав сяяти яскравими барвами від цих маленьких відкриттів, бо від деталей я йшла до цілісної картини.

Мої найяскравіші й наймиліші враження з 2025 року теж пов’язані з історією. Це римська поштова дорога біля австрійського містечка Брук-ан-дер-МурШтирія, Австрія. Якби я не побачила її наживо, з кам’яним містком-аркою над яром, то навряд чи взялася прочитати все, що знайшла про римські дороги і римську пошту в ІІІ столітті від Р.Х., і про дорожнього сторожа Гая Юлія Пробуса, що поставив тут вівтар Юпітеру. Рештки цього вівтаря збереглися донині. Ця дорога дуже нагадала мені дорогу біля мого села Уріж у Галичині, що, можливо, теж колись була поштовою, принаймі такої ширини — 2,5 м, і так само під горою на такій самій висоті, неподалік від ріки, над якою проходив військовий шлях на Закарпаття. Правда, ця дорога була без чітко виражених дорожніх канав, властивих римським дорогам. Світ — єдиний.

Мене засмучують люди, які заспокоюються, склавши примітивне родовідне дерево, і воно залишається безбарвним як дерева взимку, вирване з контексту української та світової історії. Так само, як історики, які обмежуються лише певною темою, і ніщо інше їх не цікавить. Просто як людей, а не як учених мужів чи пань. Мені в моїх пошуках найбільше допомогло не заяложене Винниченкове про історію України, "яку не можна читати без брому", що теж вбиває цікавість до української історії, а дві цитати французького історика Фернана Броделя, засновника історичної школи "Аннали" у 20-30-х роках минулого століття. Перша про те, що краєвид формує історію. Тому так важливо бачити місця, де ця історія створювалася. А друга цитата: "Історія цивілізації — це історія пшениці". Саме вирощування пшениці стало джерелом достатку будь-якої країни, від Шумеру до України, а де достаток — там торгівля, культура і…війна. На жаль.

Людина тому й людина, що весь час намагається пізнати щось нове, і тільки так може знайти своє місце в минулому і майбутньому. Тому я дуже хотіла, щоб 2026 рік став для кожного українця стартом у майбутнє, в яке він буде дивитися без страху, бо знає, що його коріння все ще здорове і міцне, щоб втриматись у глобальному світі. Як казав мудрий цар Соломон: "це мине, і це також мине".