Варення замість крові. Галина Пагутяк

Тема травматичного досвіду українських дітей дуже розлога: вбивство рідних, втрата домівки, страти, свідками яких вони стали, врешті сексуальна наруга над ними, їхніми матерями і сестрами. І від висоти больового порогу залежить стан їхнього психічного здоров’я. Армія психологів, що здобули найдешевшу і найменш кваліфіковану освіту, в нас величезна, але з тим не дасть собі ради. Цих хлопчиків та дівчаток із дипломами не готували до психологічних наслідків війни. Зрештою ніхто не був готовий до геноциду, який приніс на українську землю "братній" народ. Але є культура, класична і сучасна, є обов’язкова історична освіта, і є новини, які просто неможливо приховати від всюдисущих оченят. Описи насильства, зображення насильства також не сховаєш, але їх можна подати як акт необхідної справедливості чи злочин проти людяності.

<p>"Око світу", Галина Пагутяк</p>

Причиною написання цієї статті стали мої роздуми над проблемою, яку порушила співробітниця музею на презентації мого дитячого роману про УПА. Щиро кажучи, я ніколи не замислювалася над тим, що в експозиціях музеїв, присвячених національно-визвольним змаганням, ніколи не знаходилося куточка, присвяченого дітям — героям, жертвам чи просто дітям, які фізично не постраждали, але жили в ті страшні часи. Їхні світлини, їхні іграшки, їхні свідчення. Ця жінка хотіла зробити таку експозицію, але їй не дозволили, вважаючи несуттєвим розділяти дітей та дорослих.

Наші діти приречені жити у світі дорослих, коли йдеться про минуле. І їх не готують до майбутнього, тримаючи до сорока літ у манежі, куди люблячі батьки подають все, що, на їхню думку, може знадобитися для щастя. Я пригадувала музеї, де побувала, в нас і за кордоном, і зрозуміла, що те збочене толерування інфантилізму в сучасному суспільстві нічим не краще за середньовічну опінію, що діти належать Богові і чим швидше вони до нього приєднаються, тим менше нагрішать, і що вони щось середнє між тваринами і янголами. Тільки у Яд Вашем я побачила окремий зал зі сферичною стелею, на якій у темряві горіли вогники і беземоційний чоловічий голос начитував імена дітей-жертв Голокосту. І все. Це вразило мене дорослу, але чи вражало воно дітей, яких приводили сюди на екскурсію? Ніхто не забутий, кажете? Наприклад, відома всім дівчинка Анна Франк, чий батько так відредагував її щоденник, що він втратив саму суть і мету, задля якої був написаний. А хто ще? Герої книг і фільмів?

Діти повинні знати, що було з їхніми ровесниками, як ті переживали війну, стихійні лиха, а згодом зустрічалися з нерозумінням — вам же тепер добре, живіть, як усі інші діти. Теперішні українські діти працюють із психологами, а 70—100 років тому хто їм допомагав пережити травми? Сиротам у дитячих будинках, безпритульним, дітям репресованих? Пропаганда, якої ми вже наїлися вдосталь? Ми бачимо, яке наше суспільство неоднорідне, як легко піддається маніпуляціям популістів. Це все наслідки відсутності виховання і байдужості до духовних потреб дітей. А тепер, скільки не заповнюй порожнечу розвагами, вона залишиться порожнечею.

Я розповідаю підліткам 14—15 років реальну історію про їхнього ровесника і бачу в їхніх очах подив, а не страх. Про хлопця з Добромиля, який помстився за смерть батька. Його поранили, тримали в лікарні під охороною і попросили маму вмовити його свідчити проти УПА. Хлопець попросив її вийти на кілька хвилин. Коли вона зайшла, то побачила, що він розірвав шви і стікає кров’ю. Бо не для того він помстився енкаведистам, щоб зрадити тих, хто боровся проти них і без вагання віддавав своє життя за Україну. Ми не маємо права приховувати такі історії про дітей від дітей. Ми зараз країна, що бореться проти орди, яка воює без жодних правил, і кожна вбита чи скалічена дитина заслуговує на пам’ять, а не на статистику. А кожна українська дитина — на правду. Не на ту, що вбиває, а на ту, що допомагає вистояти й укріпити дух. Ми повинні навчитися це робити, бо це зроблять за нас чужинці, для кого українська кров це всього лиш голлівудське варення з брусниці.