Українізація російської армії в 1917 році. Роман Пономаренко

Передумови українізації

Перед початком революційних пертурбацій російська армія сильно деградувала. За три роки війни кадровий склад здебільшого загинув чи скалічився. Більшість офіцерів молодшої і середньої ланки у 1917 році — це "офіцери воєнного часу", які отримали звання після тримісячних курсів.

Між рядовими та офіцерами існувало глибоке відчуження, в основі якого лежала відсутність мотивації воювати. Основу рядового складу становили мобілізовані селяни, часто сімейні чоловіки, які переживали за те, що їхні родини залишилися без годувальника. Вишкіл вони отримували незадовільний, натомість чули багато жахливих історій про окопне життя і великі втрати. На додачу, в навчальних підрозділах їх активно обробляли ліві агітатори. Сотник Борис Монкевич згадував: "Поповнення прибувало на фронт зле навчене, недисципліноване і часто вкрай розагітоване тиловими демагогами".

Зречення царя та крах самодержавства запустили процеси швидкого розвалу армії. Виникли солдатські ради, які тепер відповідали за все фронтове життя, а офіцерів позбавили права примушувати та наказувати. За короткий термін російська армія повністю розпалася.

Водночас революція дала поштовх масовому українському національному відродженню, яке підтримали чимало офіцерів-українців. Переважно випускники Чугуївського піхотного училища, де перед війною діяла низка підпільних українських організацій. Серед їх учасників було чимало майбутніх командирів армії УНР, зокрема Петро Болбочан. Із перших днів революційних подій почалася українізація російської армії — в тилу та на фронті.

Міхновський і полуботківці

<p>Микола Міхновський</p>

Головним ініціатором створення українського війська в тилу виступив самостійник та поручник Київського воєнного суду Микола Міхновський. 16 березня Міхновський створив Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка. Завданням якого було "згуртування всіх вояків-українців до негайної організації національної армії, яко могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України".

Активна діяльність Міхновського наштовхнулась на несприйняття як із боку влади Тимчасового уряду та російського військового командування, так і з боку Української Центральної Ради. Керівники останньої сповідували соціалістичні ідеї і не бачили потреби в організованих збройних силах, вважаючи їх пережитком минулого. Голова уряду Центральної Ради Володимир Винниченко прямо заявляв: "Не своєї армії нам соціал-демократам потрібно і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій. Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі". Міхновський та інші самостійники опинилися в меншості, і на київському політичному полі навесні-влітку 1917 року виглядали радикальними маргіналами, які заважають налагодити "плідну співпрацю" Тимчасового уряду та Центральної Ради.

Тому ідеї Міхновського сформувати український полк у Києві натикалися на опір. Всупереч цьому 18 квітня в Києві проголосили про створення 1-го Українського козачого полку імені гетьмана Богдана Хмельницького, який налічував 3574 вояків. Вояки цього полку стали відомі як "богданівці".

Центральна Рада вирішила взяти під контроль творення українських частин. І Всеукраїнський військовий з’їзд 5-8 травня 1917 року висловився за негайну реорганізацію російської армії за національно-територіальним принципом та необхідність формування української національної армії. Головою Українського генерального військового комітету, керівного органу, відповідального за українізацію армії, обрали соціал-демократа Симона Петлюру.

Тоді ж Центральна Рада підпорядкувала собі "богданівський" полк і дозволила формування українських підрозділів в інших містах. Проте ці частини створювались не для боротьби за державність. Метою Центральної Ради було направити ці війська на фронт, бо Перша світова досі тривала. Цим українські соціалісти прагнули домогтися сприятливого ставлення до себе Тимчасового уряду, показавши, що готові підтримувати Росію в її прагненні продовжувати війну "до победного конца". Іншим очевидним наміром було усунення подалі від Києва політичних опонентів з радикального, самостійницького табору.

Наприкінці червня самостійники ініціювали створення полку імені гетьмана Полуботка в Чернігові. Основою стали нещодавно мобілізовані, які жили в нестерпних умовах на полігонах, потерпаючи від нестачі продовольства й медикаментів. Масове невдоволення використали агітатори-самостійники, і вже скоро полк вирушив на Київ.

У ніч на 5 липня відбувся збройний виступ полуботківців, що мав на меті проголошення незалежної України. Приголомшена Центральна Рада усвідомила загрозу та миттєво скооперувалася з Тимчасовим урядом. Російські війська швидко придушили заколот за сприятливого нейтралітету Центральної Ради. "Богданівців", "полуботківців" та інших занадто активних вояків відправили на фронт. На цьому діяльність клубу Полуботка припинилася і в Києві воцарився спокій. Українські соціалісти могли видихнути з полегшенням.

Початок українізації на фронті

На фронті відбувалися інші процеси, ніж у Києві. Після Лютневої революції в багатьох підрозділах російської армії солдати-українці почали гуртуватися та створювати національно-культурні гуртки.

Згадуваний І Всеукраїнський військовий з’їзд припав на момент гострої кризи російської армії. Дезертирство, непокора, приниження чи побиття офіцерів набули масового характеру. Проте Тимчасовий уряд планував наступ на фронті, щоб показати своїм союзникам, що армія "вільної Росії" воює не гірше за імператорську армію.

Тому російське військове командування почало розглядати українізацію як засіб відновлення дисципліни та боєздатності військ. Найперше це стосувалося Південно-Західного фронту генерала Олексія Брусилова, який діяв на території України. Військовий міністр Тимчасового уряду Олександр Керенський погодився "українізувати" три корпуси цього фронту: 6-й, 17-й та 41-й.

До них почали масово переводити українських солдатів із підрозділів по всій Росії. Чутки швидко поширилися, відбувалось навіть стихійне залучення. Приміром, 28-29 червня на з’їзді українських громад 36-ї запасної бригади, прозвучала вимога сформувати маршові роти та направити до українізованих корпусів.

Утім російські генерали розглядали українізацію лише як вимушений, тимчасовий крок і не прагнули сприяти її поглибленню. Командування корпусів залишилося російським, а в багатьох випадках солдатів інших національностей залишали на службі, просто додаючи до них українців. Генерал Брусилов заборонив створювати саме українські національні частини. Тому цю "українізацію" росіяни не довели до кінця, фактично її зірвавши.

Боєздатність фронту залишилися низькою, що й призвело до провалу "Липневого наступу" 1917 року. Окремі українські підрозділи проявили себе добре, заслуживши схвальні відгуки російських офіцерів. Навіть скривавлений український прапор відвезли до Києва, де передали Центральній Раді. Проте загалом пишатися було нічим. Командир 6-го корпусу генерал Володимир Нотбек писав у рапорті: "… були окремі випадки бойової звитяги, але поруч з цим маси погано вишколеного вояцтва й недисциплінованого українського поповнення виявились у минулих боях поганими оборонцями Батьківщини й Свободи, що більше дбали про те, як зберегти своє життя".

Українізація корпусу Скоропадського

Новий командувач Південно-Західним фронтом генерал Лавр Корнілов доклав чимало зусиль у відновлення боєздатності військ. Одним із засобів цього він вважав створення крупних національних формувань, бо помітив, що на такі підрозділи не поширювалася більшовицька агітація. На думку Корнілова, українці воювали на своїй землі, захищаючи її від німців та австрійців, і тому мали стимул воювати.

<p>Гетьман Павло Скоропадський у робочому кабінеті. 1918 рік</p>

Саме Корнілов ініціював українізацію 34-го корпусу, яким командував генерал Павло Скоропадський. Цей корпус зазнав чималих втрат під час "липневого наступу" — в ньому залишилося лише 10 500 вояків. Проте Скоропадський скептично ставився  до української національної справи. Він висловлював сумніви у доцільності та ефективності українізації. В середині липня Скоропадський відвідав Київ, де зустрівся з діячами УГВК, але був розчарований їхніми "революційними методами".

Попри сумніви, Скоропадський був системною людиною. Корнілов для себе все вже вирішив, і українському генералу залишалося підкоритися. 31 липня з’явився офіційний наказ українізувати 34-й корпус. Російських солдатів переводили до 41-го корпусу, а звільнені місця заповнювали українцями — перше поповнення 6650 вояків. Утім половина з них не мали вишколу та зброї. Іншою проблемою стало те, що серед них не було старших офіцерів. Тому Скоропадський залишив на командних посадах низку офіцерів-росіян, бо не мав ким їх замінити. Наприкінці серпня росіяни складали більш ніж третину офіцерського складу корпусу. Українці переважно командували взводами та ротами, лише один був командиром батальйону.

Попри труднощі, українізація корпусу продовжувалася. Кількість українців у ньому постійно збільшувалася, а солдатські комітети ставали осередками пропаганди національної ідеї. Після більшовицького перевороту назву змінили на 1-й Український корпус.

У вересні 1917 року російське командування створило новий 51-й Український корпус із двох дивізій. Здебільшого він складався з українців переведених з підрозділів 6-го корпусу 11-ї армії. Процес українізації відбувався на фронті, бо не було змоги вивести підрозділи в тил. Згодом назву змінили на 2-й Січовий запорізький корпус, а очолив його генерал Георгій Мандрика.

***

Попри поширення українізації, зафіксовані випадки, коли вона не відбувалася, навіть якщо й для цього були передумови. Наприклад, у 6-му авіаційному загоні в Полтаві служило майже 400 українців. Проте під впливом російської агітації вони "бояться визнати себе такими". Не всі офіцери-українці сприймали соціалістичну Центральну Раду та підтримували українізацію, вважаючи її черговим деструктивним процесом на фоні загального розпаду. Українець Михайло Дроздовський, монархіст за світоглядом, став одним із видатних діячів російського "Білого руху".

Попри це, в інших умовах досвід українізації армійських підрозділів російської армії можна було б визнати успішним.  На початку грудня 1917 року чисельність солдатів українізованих частин російської армії сягала близько 600 000. Приблизно 400 000 із них перебували на території УНР, з яких майже 60 000 — у 1-му Українському корпусі Павла Скоропадського.

Проте головною метою українізації військових частин російської армії була не боротьба за українську національну справу. Фактично вона захищала інтереси постреволюційної Росії, в якій Центральна Рада намагалася знайти своє місце. Цим обумовлювалася її підтримка продовження участі у Першій світовій війні, що й стало центральною метою українізації. Спроби українських самостійників створити незалежні українські військові частини наштовхувались на опір з боку соціалістів при владі. Це й не дивно, бо світогляд Центральної Ради не потребував регулярної армії для української держави. Замість неї прагнули організувати добровольчу "народну міліцію".

Наприкінці 1917 року солдати українізованих підрозділів потерпали від нестачі продовольства, зимового одягу та взуття. Вони були деморалізовані загальною невизначеністю та втомлені війною. Більшість із них мріяли скоріше залишити лави армії та повернутися додому. Наслідком стало масове дезертирство. У грудні в підпорядкуванні Центральної Ради залишилося трохи більше 27 000 вояків. Менше ніж за місяць чисельність "української армії" впала майже в 15 разів!

Падіння продовжувалося і надалі. Під час наступу більшовиків на Київ у січні 1918 року розрізнені сили УНР ледве сягали 15 000. Коли ж Центральна Рада відступила з Києва до Житомира, усі її військові сили складалися лише з одного 3-тисячного загону.