Твої прабаби. Галина Пагутяк

Колись дуже давно мені приснився сон. Ніби на нашому городі, що біля річки, жінки в білій одежі, завинені в білі хустки, жнуть просо, і голос мені каже: "То твої прабаби". А я не знаю жодного імені. Тобто не знала до недавна, доки не взяла вперше до рук у Львівському державному історичному архіві метричні книги села Уріж на Дрогобиччині. На жаль, збереглися вони тільки з 1820 року, але за записами про смерть можна зазирнути у середину XVIII століття.

Отже, звали моїх прабабусь Маріанна, Марина, Єва, Теодозія, Параскева, Марія. Найстарша серед них — Маріанна Добромильська (1765—1840), дочка Івана (дівоче прізвище не вказується), дружина Йосипа, шевця при дворі урізьких дідичів. Мала чотирьох дочок — Розалію (Єфросинію?), Єву, Анну і Софію. Свого дому родина не мала. Розалія вийшла заміж за двірського кухаря Фрішка, Єва і Анна — за сільських хлопців. А Софія залишилася при дворі, мала нешлюбного сина Нестора, що згодом одружився з місцевою дівчиною, але помер рано, не залишив по собі нащадків.

Марина Гриник (1775—1831), дочка Григорія (ймовірно з села Медвежа), одружилася з Костем Басарабом. Ця жінка народила трьох синів (дожили до повноліття і продовжили рід) і щонайменше дві доньки. Рано повдовіла — десь після 1814 року. Про Костя Басараба нічого невідомо, можливо, він став жертвою наполеонівських війн чи помер іншою насильницькою смертю. Заміж вдруге вона не вийшла. Її забрала холера у 1831 році.

Наступною буде Єва Добромильська (1803—1873), яка вийшла заміж за Дмитра Басараба, сина Костя і Марини. Дмитро Басараб народився у 1801 році. Перша дружина померла, народивши двох дітей, що не дожили й до року. Останню дитину, доньку Марію, Єва народила у 1858 році. Мого прадіда Івана народила в 44 роки. З Євою Дмитро прожив довге життя і помер у віці 79 років. Родина пережила три епідемії холери, тиф, революцію 1848 року, скасування панщини і так звані "Тісні роки", які відзначилися неврожаєм. Були це досить заможні люди. Дмитро був активним сільським діячем, депутатом громади, чиї інтереси захищав навіть у Відні.

Теодозія Страшівська, дочка Пантелеймона і Параскеви Паховко, (1857—?) була молодшою від чоловіка Івана Басараба, сина Дмитра, на 10 років. Вийшла за нього у 1875 році. Мала з ним багато дітей, з яких вижили семеро, а згодом втратила ще двох. Ілько помер у віці 13 років, від скарлатини. Дмитро у 18 — від гострого апендициту. Рід продовжив Григорій, мій дід (1887—1964), що мав чотири сестри. Жили вони всі по сусідству на землях роду.

Іще одна прабаба — Марія Сенкевич, дочка Якова і Анни Терещук, дружина Івана Петрущака, про яку я знаю найбільше. Вона померла 21 лютого 1904 року у віці 35 років, застудившись взимку на річці, коли прала. Залишила по собі тримісячну Катрусю, восьмирічну Настю, Миколая і Василя. Вдівець мусив негайно одружитися. Він знайшов собі бездітну вдову Теодозію Гомзяк, набагато старшу за нього, яка змушувала восьмирічну Настю ставати на стільчик і розчиняти на хліб. Втім, прожила вона недовго. Насті, моїй бабусі, довелося взяти все на свої плечі. Вона не навчилася ні шити, ні вишивати, бо була нянькою і куховаркою для всієї родини. Але їй пощастило — вона отримала найкращого чоловіка у світі — Григорія Басараба, сина Івана і Теодозії, який компенсував їй усю недоотриману від матері й батька ласку.

Щодо вдови по Гомзяку, Теодозії Страшівської, то ця скупа на материнську любов жінка виявилася щедрою для громади. Вона подарувала ділянку під цвинтар, де спочивають мої рідні. Тільки ніхто про це не пам’ятає.

Отож, уже не безіменні прабаби, побачивши мене, не кличуть взяти до рук серпа і приєднатися до них. Вони кажуть, щоб я не йшла горою, а стежкою, що веде повз неї. Тихою сільською стежкою, якою, коли нема дощу, може проїхати фіра, запряжена двома кіньми. Я обертаюсь назад, і бачу розриту, понівечену гору, дерева з вивернутим коріння. Так, мені туди не можна, хоча там був колись мій дім. Уже — ні. Є — моя дорога, мій дім, і мої прабаби, що відпускають мене, оберігають і благословляють.