Три війни — одне село. Галина Пагутяк
15:43, 27 лютого 2025
24 лютого 2022 року в моєму рідному селі прокинулися від гулу і вибухів, шибки бряжчали, хати здригалися. Спросоння людям здалося, що шум йде з гір, але то було лише відлуння. Бомбили військовий аеродром за 20 кілометрів. На щастя, там не було літаків. У дитинстві вони часто літали зграями над селом, і одного разу якась добра душа, побачивши на городі дівчинку, себто мене, скинула мені маленький парашутик, який у школі викликав страшенний ажіотаж, всі ним хотіли бавитися. До слова, назви села ви не почуєте, саме того страшного дня більшість українців почали жити в зовсім інших інформаційних реаліях. І дізналися один про одного багато чого такого, чого краще б не знали ніколи.
У нашому селі чимало чоловіків їздило на заробітки в Росію після 2014 року. Тепер їм урвалося. Більшість із них, підхопивши під руки "немічних" тещ чи матусь, чкурнули в Чехію та Польщу, і пересиджують війну там. Дехто сидить у підпіллі, тобто під жіноцькими спідницями, а дехто воює. Агітатор ворога був — привезла собі жіночка чоловіка з Московщини. У перші дні війни він активізувався і почав "обробляти" сусідів кремлівською пропагандою. Послухавши його патякання, наші хлопи пригрозили агенту, щоб завтра його в селі не було, бо здадуть СБУ. І той щез. Але є ще ждуни, як і всюди, приховані агенти, яких вербували на заробітках. Чи потенційні колаборанти. Як і всюди. Це складова кожної війни.
Червень 1941 року. Трохи містики. Мій дідо, колишній січовий стрілець, пас коні за рікою. Почув музику з неба і побачив примарне світло. Ну, світло могло бути: йшла війна, Польща була окупована, працювала авіація. Але музику чули й інші люди в селі, тож мій дід не вигадував і це йому не наснилося. Над ним у повітрі промайнуло дике весілля: молоді на конях і музиканти. У старовинних строях. Знак, який ніхто не може розгадати. Дідо був застарий для мобілізації, сини його замалі, втім, їх вивезли на роботу в Німеччину. Знову ж до села долинало тільки відлуння війни, але була окупація. Гітлерівці знищили всі 8 єврейських родин, одного єврея смерть наздогнала вже у Перемишлі. У 1944 році совіти мобілізувати всіх, хто підріс, і використали як гарматне м’ясо. Повернулося кілька, дехто був зазомбований комуністичною пропагандою і відповідно зазомбував своїх нащадків. Був голод, реальний та інформаційний. "Побєдобєсіє" в нас, утім, ніколи прихильно не сприймали, і недавній декомунізації опиралися тільки колишні компартійні функціонери, які не проти, аби повернулася проросійська влада, а з нею всі їхні привілеї.
Осінь 1914-го. Село не знищили, але біля нього були страшні бої. Люди пережили справжній жах, слухаючи лемент поранених, гарматні постріли і вибухи. Зате їх оминув постій росіян, що було б ще гірше — загиджене село, конфіскована худоба і зґвалтовані дівчата. Австріяки без жалю розправлялись з москвофілами, як із потенційними диверсантами. Не в нас, а біля ГородкаЛьвівщина поет Георг Тракль лишив свідчення про те, як бачив повішених селян. Більшість із них Богу духу не були винні — слухалися своїх священників-москвофілів. Жодної інформації про перебіг подій люди не мали — жили чутками. Галичина була лише полем битви двох окупаційних армій. Ситуація змінилася, коли виникла УГА. Ухилянти теж були, ховались по загатах, але січові стрільці були мотивовані ідеєю української держави. Без них здобуття незалежності в 1991 році просто не було б. Ідея соборності реалізувалася, хоч війна 2014 року, а перед тим два Майдани, вказує на те, що колоніальна меншовартість і промивання мізків російською пропагандою все ще ділить нас по Збручу, і ділитиме, доки Україна не здобуде справжню перемогу в цій столітній війні.
Певно, мені варто було б назвати цю статтю "Одне село — одна війна", але суспільство наше ще не готове так глобально мислити. Як і не може повірити, що теперішня фаза війни — це етноцид і геноцид українців, а не звикла окупація. Дві попередні фази відзначались поганим доступом до інформації, не те, що тепер. І в цьому є як погане, так і добре. Брак інформації компенсується моральним чуттям та інтуїцією. Недарма українцям така близька "філософія серця". Гірше, коли людьми маніпулюють, створюючи для них штучну реальність, аби розмити межі між убивцею і жертвою, або переконати, що це все "пани б’ються, а у хлопів чуби тріщать", чи світова змова. Вірити своєму серцю і власним очам чи вірити штучному інтелекту — потрохи стає не лише для українців, але й для всього світу гамлетівським питанням.
Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію "Локальної історії" на Patreon!
Схожі матеріали
