Три постаті. Віталій Ляска

13:03, 4 лютого 2025

upload-1c39f960-9cec-4485-8806-a1ab82209468

"Де ж у мене Дім? 
Я дома тут і дома там, не дома тут і не дома там".
Ліда Палій, 1960-ті

На початку осени 1997-го поріг кам’яниці Корнякта на площі Ринок у Львові переступила невисока, елегантно одягнена жінка із бронзовою засмагою на обличчі. Їй було ледь за сімдесят, проте жваві похитування валізкою видавали в ній молодечий запал, або ж неабияке хвилювання. За кілька хвилин вона увійшла до кабінету тодішнього директора Львівського історичного музею Богдана Чайковського. Після короткої розмови незнайомка відкрила валізку й на стіл ошелешеного музейника виклала пару унікальних артефактів: золотий колт, прикрашений різнокольоровою емаллю, із Галича та вирізьблену на кістці мініатюру, на якій зображений руський воїн, із Пліснеська. Про унікальність цих знахідок годі й говорити, бо ж цей колт, до прикладу, міг належати майбутньому візантійському імператору Андронікові І Комніну. Довший час ці колись віднайдені речі вважали втраченими в нурті Другої світової війни, а ім’я дослідника, який їх знайшов, та його праці у совєтську добу вперто замовчували. 

liaska.jpg

Віталій Ляска

історик, головний редактор журналу "Локальна історія"

Більше про історичних постатей у випуску журналу "Локальна історія".

Замовити можна тут

Наступного дня львівські газети написали про громадянку Канади українського походження, яка передала нашій державі унікальні реліквії. Не всі медіа розповіли, а що це за загадкова пані, ба більше, деякі навіть не згадали її імені. Ця благодійниця — Ліда Палій, а українкою і з походження, і поставою вона була навіть більшою, ніж чимало тогочасних львів’ян. Донька Андрія, поручника Галицької армії, а згодом відомого галицького кооператора й очільника "Маслосоюзу", який втік від совєтського "щастя" аж за океан. Пластунка, відома художниця, фотографиня, поетеса та мандрівниця, яка, без перебільшення, відвідала пів світу. І учениця відомого професора археології, який і заповів їй передати ці знахідки Україні, коли та стане незалежною. В одному з листів Ліда згадує, що "професор переховував обидва експонати у великій тайні. Щойно зразу після його смерті дружина передала мені ці скарби, твердила, що це зарядив сам професор, який мене любив і мав до мене довір’я…"

lucorg.com копія

Ліда Палій

Фото: lucorg.com
пастернак

Ярослав Пастернак (1892—1969)

Фото: wikipedia.org

Насправді цим професором був різнороб однієї із канадських торговельних компаній. Принаймні на той час. Ярослав Пастернак, випускник Львівського та Празького університетів, який пройшов фронти Великої війни та Перших визвольних змагань. Доктор археології, який розкопував празькі Градчани та "Золотий тік" стольного Галича. Автор одного з найзначущіших відкриттів в історії української археології — фундаментів Успенського собору, які одразу ж стали місцем паломництва поневолених українців Другої Речі Посполитої. Людина, яка не відшукала кар’єри в екзилі, але не покинула справи свого життя, навіть працюючи на неквафілікованій роботі. І не продав чи передав якомусь із заокеанських музеїв українських артефактів. У таких жаских умовах, на схилку Пастернакових літ, 1961-го, з’явилася його magnum opus — понад 800-сторінкова "Археологія України". Уже згодом дослідник зізнався, задля чого він понад чотири десятиліття досліджував підземний архів України: "Остаточною метою всіх цих зусиль буде ствердження відвічної автохтонності українського народу у Східній Европі, його самобутності та генетичної, етнічної, антропологічної й психологічної його окремішності по всі часи від московського, тільки мовно слов’янізованого народу". І, озираючись на Ярославів шлях, ці слова аж ніяк не є патосом.

upload-1c39f960-9cec-4485-8806-a1ab82209468

Розкопки Успенського Собору Ярославом Пастернаком

Фото: zbruc.eu

Для молодого львівського археолога Андрія Филипчука Ярослав Пастернак та його учень Іван Старчук направду були дороговказами в житті. Комбатанти Галицької армії та археологи за фахом. Інтелігентні, енциклопедично ерудовані, із широким горизонтом бачення, обидва у 1940-х досліджували Пліснеське городище, яким горів Андрій. Пригадую, як влітку 2017 року Андрій Филипчук став ініціатором фейсбукового флешмобу, суть якого — перенести святкування Дня археолога із 15 серпня на 25 липня. Перша дата сягає ще совєтських часів й приурочена до дня народження російської археологині Тетяни Пассек. Дата, яку пропонував Андрій, мала метою увіковічити день, коли Ярослав Пастернак відшукав Успенський собор у Галичі. Тоді в українській (ніде правди діти, києвоцентричній) археологічній спільноті така ідея наштовхнулася на суцільний скепсис та подекуди огуду. 2 лютого 2023 року Андрій Филипчук, доброволець українського війська, загинув поблизу Кремінної. День археолога досі святкують у серпні.   

Пастернак (саме Ярослав, а не Борис). Палій. Филипчук. Де їхній Дім? Чи маємо ми відповідь? Бо ж Дім — там, де знають, шанують і пам’ятають. 

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію "Локальної історії" на Patreon!

Схожі матеріали

сео дідух

Дідух чи ялинка. Галина Пагутяк

Ю._Павлович_(1874-1947).Маковія._Хресний_хід_до_криниці

Мак, мед, вода… Галина Пагутяк

Halyna_Pahytiak.jpg

Київ об’єднав Україну

Путін в ролі Невського_960х560_1

Путін в ролі Нєвского. Нові російські історичні темники

21457858_1447147775355050_6477748975362317588_o

Вінценосний. Пам'яті Павла Загребельного

165902-uk

Путін воює і програє свою останню війну. Тімоті Снайдер про поразку Росії

Стус

Сновиди веселого цвинтаря. Віталій Ляска

бортники млин 02

Фахверковий млин у Бортниках. Золота галицька провінція

сео хрещення

Влада чи Церква, закон чи благодать? Початки російської автократії та української демократії