Тисячоліття Майдану. Сергій Громенко

"Подумали й вирішили"

Всупереч поширеній думці, віче не є прямим спадкоємцем народних зборів давніх слов’ян, подібно до того, як парламенти більшості європейських країн не походять безпосередньо від тінгів давньоскандинавські та германські урядові збори, які складалися з вільних чоловіків країни або області. Для розуміння цього факту слід розрізняти ідею народоправства у різних формах її втілення та феномен віча. Давні слов’яни мали свої народні збори (точніше — зібрання дорослих боєздатних чоловіків), як і всі без винятку племена на Землі, про що свідчили Прокопій та Маврикій візантійські діячі, що залишили описи слов'янських племен. Влада цих зборів формально була найвищою в племені, але реально могла обмежуватися чи спрямовуватися радою родових старійшин. Саме на таких зборах ухвалювали найважливіші рішення ("Здумали поляни" — і заплатили данину хозарам).

Згодом структура суспільства ускладнилася через появу вождів. Але навіть їхнє поступове перетворення з воєначальників на правителів не скасувало участі людей в керуванні вождівством — хай навіть лише у критичних ситуаціях ("Деревляни… здумали із князем своїм" Малом — і вирішили убити київського князя Ігоря). Навіть Володимир Великий, перетворюючи Русь зі складного вождівства на ранню державу, не до кінця позбувся старих практик урядування. Для бенкетів і нарад він скликав до Києва "бояр своїх, і посадників, старійшин зі всіх міст і людей багатьох. А "старці градські" нарівні зі старшими дружинниками брали участь у розв’язанні найважливіших питань, як от хрещення Русі.

Однак паралельно відбувався й інший процес — "окняжіння", тобто прямого завоювання або вбудовування раніше залежних вождівств у єдину київську вертикаль. Літописи зберегли драматичні подробиці загибелі двох міст — Іскоростеня та Полоцька. Але не менше половини зі 181 укріпленого поселення, що існували у IX — на початку XI століття, припинили своє існування внаслідок централізації. Природно, що разом із їхніми князями частково гинули й аристократи, і вже тим паче — традиції народних зборів. Коли стара знать переходила на бік переможця, в літописах з’являлися і "старці градські". Примітно, що згадки про них зникли наприкінці X століття — незадовго до смерті Володимира (потім фігурують лише "люди градські").

Таким чином, племінні народні збори дійсно еволюціонували у збори у вождівствах. Окремі релікти дотягли до хрещення. Перетворення Русі на державу поставило хрест на старих практиках. Віче було реалізацією старої ідеї народоправства, але у цілковито новій формі. Важлива термінологічна заувага: іноді під "вічем" літописці розуміли будь-яке скупчення народу, тож важливо відрізняти просту сходку від політичного явища.

"Не підете до нас — то знайдемо князя собі"

Виникнення віча напряму було пов’язане із економічним розвитком міст і колективної ідентичності містян. 968 року "послали кияни" дорікнути Святославу за занедбання своєї землі, ледь не завойованої печенігами, заради чужої. А наступного року до Києва "прийшли люди новгородські, просячи князя собі: "Якщо не підете до нас, то знайдемо князя собі" деінде. Певно, після відходу Олега Новгородом керували намісники, тож отримання містянами "власного" князя підіймало їхній статус. Нарешті під час облоги печенігами Білгорода-Київського 997 року його жителі двічі збиралися, щоб обговорити долю міста. Ці збори вперше у літописах були названі вічем. Спочатку постановили здатися, потім — боронитися далі.

Відтоді ігнорувати волю міського населення князям стало складно, а у певних випадках — неможливо. Коли 1018 року Святополк привів у Київ війська свого тестя, польського короля Болеслава, міщани почали убивати розквартированих солдатів. Розгромлений ними Ярослав втік до Новгорода і збирався відплисти "за море". Однак посадник Костянтин із новгородцями порубали княжі човни та заявили, що підуть із Ярославом проти Болеслава і Святополка.

Нарешті, 1068 року в Києві відбулося ще одне віче, яке по праву можна вважати першим Майданом і яке ознаменувало постання на Русі нового порядку. Три сини Ярослава — Ізяслав, Всеволод і Святослав — зазнали нищівної поразки від половців у битві на Альті. Перші двоє разом із залишками міського ополчення повернулися до Києва, і "люди київські прибігли до Києва, і сотворили віче на торговищі, і вирішили, пославши до князя: "Се половці розсипалися по землі, то дай, княже, зброю і коней, і ще битимемося з ними". Однак Ізяслав відмовився роздавати людям зброю. Тоді вони випустили із в’язниці Всеслава Полоцького, який сидів там з минулого року, і зробили його київським князем, а старого правителя змусили тікати. І хоча за рік Ізяслав повернув собі владу, віче зробилося невіддільним елементом державного управління на Русі. Хоч і не регулярним, а радше кризовим.

Майданом, який посадив на велике київське княжіння Володимира Мономаха, було повстання 1113 року (на жаль, потьмарене першим в історії Русі єврейським погромом). Цікаво, що віче двічі просило князя взяти владу, погрожуючи після першої відмови великими бідами місту.

Лаврентіївський літопис детально описує віче 1147 року: "І сказав Володимир митрополиту: "Ось, прислав брат мій 2-х мужів киян, і ті скажуть братам своїм". І виступили Добринка та Радило та й сказали: "Цілував тебе брат, а митрополиту вклонився, і Лазаря цілував, і киян усіх". Сказали кияни: "Скажіть, із чим вас князь прислав". А вони сказали: "Так каже князь". І переповіли історію невдалої зради Ізяслава його тимчасовими союзниками з дому Давидовичів та закликали від його імені напасти на Чернігів — "хто має коня, чи не має хто, то в човні. Бо вони не мене одного хотіли вбити, а й вас викорінити". Кияни охоче погодилися, пообіцявши виступити у похід навіть із дітьми (зрозуміло, уже повнолітніми, але ще без права голосу на віче). Однак один чоловік, уточнює Іпатіївський літопис, запропонував спершу убити попереднього князя Ігоря, який рік провів у полоні в Києві та прийняв постриг у монастирі святого Федора. Зчинився галас, і хоча "митрополит їм забороняв, і Лазар, тисяцький, і Рагуйло, Володимирів тисяцький", Ігор був розтерзаний натовпом.

1154 року князь чернігівський Ізяслав Давидович захопив Київ. Проти нього виступив Юрій Долгорукий, посилаючись на свої права спадщини: "Мені отчина Київ, а не тобі". Ізяслав на це відповів такими словами: "Я не сам сів у Києві, посадили мене кияни". Останній Майдан стався 1157 року, коли після смерті Юрія Долгорукого його двори були розграбовані киянами, а його суздальська дружина перебита в містах і селах Київщини. Паралельно "приїхали до Ізяслава [Давидовича] кияни, кажучи: "Поїдь, княже, до Києва, Юрій помер".

"Що старші надумають, на тому пригороди стануть"

Ключова відмінність віча від попередніх форм полягала в тому, що воно було саме міським феноменом. У ньому могли брати участь дорослі вільні містяни столиці (старшого міста землі), не заборонялася присутність жителів "пригородів" (підпорядкованих міст). Ані залежне населення (зокрема діти), ані селяни на віче не збиралися. Однак у найважливіших випадках на віче йшли мешканці кількох міст — головного і підлеглих: новгородці з псковичами та ладожанами (1132 рік) чи суздальці з ростовцями та володимирцями (1174 рік).

Політичний ідеал того часу передбачав не владу більшості, а "одиначество". Тож попервах віче не протиставляло себе князю, а намагалося допомогти йому у керуванні. Хоча подекуди й виступало прямо проти нього, якщо він "не вивозив". У віче брали участь буквально усі містяни: сам князь, духівництво, бояри, дружина, купці, "кращі люди", але бували й "менші" або "чорні" люди та навіть "худі мужики". На Ярославовім дворі чи біля Софії Київської відбувалися віча, скликані князем, однак зібрати народ за допомогою глашатаїв чи подзвону міг будь-хто.

Той самий ідеал єдності вимагав не підрахунку голосів, а одноголосного рішення або принаймні видимості одностайності. Цього досягали мирним шляхом, якщо містяни встигали домовитися. Однак запеклі суперечки вирішували не словами, а кулаками. В Новгороді 1218 року після бійки одного міського гінця з іншими віче тривало тиждень, поки "не зійшлися брати всі єдинодушно", хоча навряд чи так траплялося постійно.

Надзвичайно важливим є питання про обсяг влади віча. З одного боку, воно було, подібно до князя, майже всевладним — органом законодавчим, виконавчим і судовим. Руська політична думка не знала розподілу влад, тому віча творилися не для підміни влади князя, а для того, щоб він вершив справи однодумно не лише зі своєю дружиною, але й з усім народом. Саме тому "правильні" віча скликав та очолював князь, його представник або церковний ієрарх.

<p>Лаврентіївський літопис, 1377 рік</p>

З іншого — рішення віча стосувалися винятково тієї землі, в столиці якої воно відбувалося. Лаврентіївський літопис під 1176 роком недвозначно вказує на це: "Новгородці бо від початку, і Смоляни, і Кияни, [і Полочани], і всі волості як на думу на віча сходятся, що ж старійші здумають, на тому ж пригороди стануть". Таким чином, підпорядковані міста мають виконувати волю віча (за поодинокими випадками їхньої боротьби проти столиць) в обов’язковому порядку, а князь — у "добровільно-примусовому". Однак на сусідні землі це не розповсюджувалося, навіть якщо віче — київське. Тому в добу самовладдя перших Рюриковичів про віча майже нічого не було чути — великий князь панував над усією Руссю, а загальноруського віча так і не виникло. Варто було початися удільній роздробленості, як сила віча почала зростати.

"Ти мир даси йому, а ми йому не дамо"

Якими ж були повноваження віча упродовж XI—XII століть? По-перше, державний устрій. Перші князі вільно передавали владу у спадок, однак з часу "першого Майдану" невдоволені піддані могли вигнати правителя. У XII столітті "обрання" князя у формі запрошення на престол чи принаймні "погодження кандидатури" повсюди стало звичною справою. "Вакансія відкривалася" внаслідок вигнання (як ми вже бачили в Києві) або смерті попередника. Так, після убивства Андрія Боголюбського "ростовці й суздальці, й переяславці, й уся дружина, од мала до велика, з’їхалися до Володимира" і вирішили запросити на панування Мстислава і Ярополка Ростиславичей (при тому, що раніше "цілували хрест" Юрію Долгорукому обрати його дітей). Минув рік, нові правителі почали роздавати своїм отрокам посадництва, зокрема і майно Успенського собору Володимира. Тоді володимирці нагадали: "ми вільні/вільно/вільних князів прийняли до себе і хреста цілували на всім, а ці як не у своїй волості поводяться, наче не збираються у нас сидіти, грабують не тільки [волость] усю, але й церкви". Закінчилося все тим, що з чернігівською допомогою тих князів скинули. І хоча ніде, крім Новгорода та Пскова, "право вибору" не переважило остаточно "права наслідування", не зважати на прихильність віча князь не міг.

<p>Андрій Боголюбський. Скульптурна реконструкція антрополога Михайла Герасимова, 1941 рік</p>

По-друге, війна і мир. Однієї дружини для тривалих і масштабних походів було недостатньо, тож князю потрібно було міське ополчення. 1147 року віче відмовилося йти на війну проти Юрія Долгорукого, однак охоче погодилося воювати проти Чернігова. А без підтримки віча правитель вкрай рідко досягав успіху на війні. Бувало і навпаки, коли князя змушували продовжувати бойові дії. Мстислав Ростиславич хотів у 1176 році укласти мир із Всеволодом Юрієвичем на прізвисько Велике Гніздо, а ростовське віче відповідало: "Якщо ти мир даси йому, то ми йому не дамо" (кінчилося поразкою Ростова). А 1178 року той самий Всеволод не хотів штурмувати Торжок, що збурило володимирський полк: "Ми не цілуватися з ними приїхали, вони, княже, брешуть Богові й тобі!", — і місто було взято.

По-третє, урядування. Віче не займалося цим постійно, лише іноді брало участь у зміні чиновників — як при заміні тіунів управителів княжого дому київського та вишгородського. Але пізніше у деяких містах віче повністю перебрало на себе право призначати тисяцьких та інших посадовців.

По-четверте, суд. На світанку Русі суд провадив князем і бояри у присутності народу ("перед брамами міськими творити віче і суди"). 1097 року в Києві бояри та віче судили галицьких князів за доносом волинського князя. В Новгороді у 1136 році віче судило князя та ув’язнило його на півтора місяця, у 1141 році воно ж за зраду засудило до страти посадника Якуна.

Нарешті, по-п’яте, у деяких випадках (Новгород і Псков) саме віче перебирає на себе законодавчі функції.

У підсумку прямого народоправства міських вічей було недостатньо, щоб говорити про Русь чи окремі землі як про демократичні країни. Віче збиралося нерегулярно, а князь діяв постійно. Тож нитки управління так і залишалися в руках князя більшість часу. До того ж, віче хронічно хворіло як на маніпуляції з боку міської "олігархії" (ганзейські купці 1331 року писали в Ригу, що Новгородом правлять "300 золотих поясів"), так і на спонтанні спалахи охлократії (як у Києві 1147 року), що не сприяло його перетворенню на повноцінний інститут влади. Однак зі своєю головною функцією — кризового менеджменту у формі "загального зібрання акціонерів та відставки голови ради директорів" — віче цілком справлялося. Аж до кінця Русі віче ніде не дало встановити постійну князівську деспотію.

Але був один куточок, де правителі уже тоді розсмакували самовладдя — Суздальщина. І саме туди ведуть пошуки коріння російського авторитаризму.