Ті, хто перемогли смерть. Роман Пономаренко

Помста рядового Альберта Пулі 

Історія рядового Альберта Пулі нагадує те, що пережив український воїн. У 1940 році Пулі служив у 2-му батальйоні Королівського Норфолкського полку в складі британського експедиційного корпусу у Франції. 27 травня разом із 99 своїми побратимами Альберт потрапив у полон біля селища Ле-Параді. Їх полонили есесівці з дивізії СС "Тотенкопф", однієї з найлютіших дивізій німецької армії, якою командував оберштурмфюрер Фріц Кнохляйн. Роздратовані великими втратами, німці вишикували полонених біля амбару та розстріляли з кулеметів, а тих, хто вижив — добили багнетами. 

Пулі згадував: "Люди падали, як трава під косою… Я відчув пекучий біль і повалився вперед... мій крик болю змішався з криками моїх товаришів, але ще до того, як я впав у купу вмираючих, мені спала думка: Якщо я колись виберуся звідси, то ця свиня, яка це зробила, за це заплатить".

Ця подія увійшла в історію як різанина у Ле-Параді. Тоді загинуло 97 осіб, але Пулі та рядовий Вільям О'Каллаган вижили, хоч обоє і мали важкі поранення. О'Каллаган витяг пораненого Пулі з-поміж купи тіл. Разом вони ледве доповзли до пересічного свинарника, де три доби переховувалися, харчуючись сирою картоплею та водою з калюж. Їх знайшли власники ферми, які надали першу допомогу британцям. Згодом поранених передали до рук німецького патруля з піхотної дивізії Вермахту.

Обох відправили до військовогоий госпіталю. Поранення Пулі були настільки тяжкі, що він лікувався до 1943 року й був визнаний непридатним до служби. Того ж року німці репатріювали його до Британії. О'Каллаган залишався в полоні до 1945-го.

Після повернення до Англії, Пулі доповів командуванню про події у Ле-Параді. Йому не повірили. Англійські офіцери навіть не могли уявити, що німці здатні на таке. Лише після війни, коли додому повернувся О'Каллаган і підтвердив слова Пулі, розпочалося розслідування. Винних встановили, і в 1948 році розпочався суд, на якому Пулі і О'Каллаган виступили головним свідками. Обвинуваченого німецького офіцера засудили до смертної кари. Виконання вироку відбулося у 1949 році. Так рядовий Пулі виконав обіцянку, яку дав собі 9 років тому.

Лейтенант Ерл Кок — вижив після розстрілу

Лейтенант Ерл Кок під час Другої світової війни служив в американській військовій розвідці. Одним із його завдань було підтримання контактів із французьким рухом опору. Для цього він неодноразово десантувався з парашутом на окуповану нацистами територію Франції. Він координував дії підпілля, керував спеціальними операціями та диверсіями, збирав важливу розвідувальну інформацію.

До 1945 року Кок став легендарною американської розвідки. Протягом служби він двічі був поранений: ножем у праву руку в рукопашній сутичці з німецьким агентом та кулею в ліву руку під час виконання чергового завдання. Двічі потрапляв у німецький полон, але обидва рази тікав. Під час останньої втечі Кок і його французький побратим пройшли близько 200 кілометрів окупованою територією, штовхаючи поперед себе тачку, маскуючись під робітників.

Поранення, полон і втечі його не зупинили. У квітні 1945 року Кок вирушив на чергове завдання. Цього разу на території Німеччини. Він знову потрапив у полон, і опинився в таборі для військовополонених неподалік від Штутгарта, куди вже наближалися американські війська. У таборі Кок зібрав ще 18 полонених, і їм вдалося втекти — це була його третя втеча за війну. 

24 квітня втікачі дісталися невеликого містечка біля Штутгарта, де виявили важливий міст, який німецькі війська використовували для відступу. Рішення було миттєвим: Кок і його група напали на охорону мосту, роззброїли її та перегородили переправу тракторами, знайденими в селищі. Коли німці спробували прорватися, колишні полонені прийняли бій. Довго утримувати позиції вони не змогли — їх знову захопили в полон. Після короткого допиту розлючені німці розстріляли всіх.

Кок отримав чотири кульові поранення, але дивом вижив. Його знайшли німецькі цивільні, які прибирали тіла, і місцевий лікар врятував йому життя. Через кілька днів селище захопили американці, і Кок опинився серед своїх. Після тривалого лікування та одужання він став відомим діячем американського ветеранського руху.

Палаванська різанина: історії полонених

Під час Другої світової війни Філіппіни були окуповані Японією. На острові Палаван, неподалік від міста Пуерто-Принсеса, японці облаштували невеликий табір для військовополонених. У грудні 1944 року там утримували 150 американських морських піхотинців. 

На початку грудня японське командування чекало на висадку військ Сполучених Штатів на острів, коли постало питання: що робити з полоненими? Відповідь з вищого штабу фактично була смертним вироком: "Якщо в момент висадки противника військовополонені будуть відчувати ворожі до нас почуття, позбавтеся їх".

14 грудня 1944 року комендант табору лейтенант Єсукадзу Сато організував масове вбивство полонених у Палавані. Японці оголосили повітряну тривогу та змусили полонених пройти у три підземні бомбосховища, оточивши їх солдатами. Далі діяли методично, згідно плану. Входи в перше сховище облили бензином і підпалили. Тих, хто намагався вибратися розстрілювали або кололи багнетами.

Поки японці вбивали в’язнів у першому бомбосховищі, полонені двох інших сховищ, зрозуміли, що відбувається. Вони прокопали невеликий підземний лаз, і 20 осіб змогли втекти. Коли японські солдати помітили пропажу, то кинулися навздогін, скерувавши мисливську групу в джунглі.

<p>Місце поховання жертв різанини на Палавані 14 грудня 1944 року</p>

Сержант морської піхоти Руфус Сміт згадував: "Люди горіли, їх розстрілювали і кололи багнетами". Тим часом Сміт разом із ще чотирма полоненими намагався сховатися у траві. Японські солдати вишикувалися в шеренгу і кололи багнетами траву кожні кілька футів у пошуках тих, хто вижив. Пощастило лише Сміту, один солдат помітив його, але багнет пройшов повз.

Того дня в Палавані загинуло 139 полонених, рятуватися вдалося 11 особам. Кожен із них вів власну боротьбу за виживання. Радист Джозеф Барта переховувався 10 днів у джунглях, поки його не врятували філіппінські повстанці. Морський піхотинець Гленн Макдол сховався на сміттєзвалищі в таборі, де кілька кілька днів харчувався недоїдками.

Морські піхотинці Альберт Пачеко та Едвін Петрі після різанини знайшли прихисток у печері на березі затоки. Проблема прийшла звідки не чекали — краби, які за згадкою Петрі "нас досить добре поїли". Дочекавшись припливу, вони перепливли затоку, в якій плавали акули, а поверхню патрулювали японські катери. Руфус Сміт пішов тим самим шляхом, проте йому пощастило менше. На нього напала акула, але він зумів відбитися і дістатися берега. Там усім уцілілим допомогли філіппінські партизани.

Усі 11 полонених опинилися під опікоюу філіппінців, які передали їх американському командуванню. Двоє з них, Гленн Макдол і Даг Боуг, після війни допомагали упізнавати колишніх членів охорони табору для воєнного суду. Головним винним визнали японського командувача на Філіппінах генерала Томоюкі Ямашіту, якого засудили і повісили 23 лютого 1946 року.