Навіть якщо ви атеїст чи просто світська людина, ця історія здасться вам вельми дивною. Війна потужно впливає на психіку та провокує такі стани, які загрожують здоров’ю і навіть життю людини. Під час окупації чи активних бойових дій частіше трапляються психози різного штибу — істерія, параноя, одержимість, що можуть закінчитися трагічно. Воїни, свідки, жертви по-різному переживають цей страшний досвід і намагаються полегшити його, застосувавши механізм витіснення з пам’яті. Особливо чутливі люди можуть втратити при цьому власну особистість або сумістити її з іншими.
Галина Пагутяк
письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури
Українські стигматики часів Другої світової війни опинилися поза історією. Офіційна церква любить спокій і не надто толерує чудеса, культи, одержимих, стигматиків. Історики, як люди світські, ніколи не визнають бодай якийсь вплив на перебіг подій з боку святих чи стигматиків. І так воно зрештою є. Цих незвичайних людей використовують політики і без вагання приносять в жертву. Але Україна завжди дарувала людству унікальних особистостей, саме існування яких порушує логіку буття.
Степан Навроцький на початку Другої світової був підлітком, сільським хлопцем з освітою 4 класи, коли зустрів у полі біля каплиці дивного старого, який змусив його присягнути на вірність Богу й Україні. Я кажу "змусив", бо в Степана не було вибору — опиратися такій харизмі неможливо. Через якийсь час, рік чи два, Степан подався пішки до Львова і, прибувши на Клепарів, упав геть стомлений у траву. Там на пагорбі в нього з’явилися стигматихворобливі рани, що відкриваються і кровоточать на тілі деяких глибоко релігійних християн і відповідають ранам розіп'ятого Христа., усі до однієї рани Христа. І аж до смерті все відбувалося так: хлопець впадав у транс, з’являлися стигмати, текла кров, і він починав спілкуватися з людьми голосом трирічного хлопчика Гавриїлка або іншими голосами. Всі його бесіди записували в так звані "протоколи", які досі не знайдено. Свідки просто пригадують окремі фрагменти. На ранок рани затягувалися, залишалася тільки кров на простирадлах.
Степан передбачив ще у 1941 році поразку Гітлера, зникнення поляків з Галичини, і незалежність України ціною величезної крові. Він допомагав українським патріотам уникнути смерті й звільнитися із застінків гестапо, мав дар телепортації, спілкуючись з іншими стигматиками. Німкені-стигматичці, яка просила його молитися за німецький народ, відповів, що буде молитися тільки за свій. Навроцький був цілителем, перебираючи чужі хвороби на себе. Його катували як гестапівці, так енкаведисти, і зрештою відпускали, бо не мали над ним влади. Власне катували його доти, доки він сам давав на це згоду. Хлопець ще й володів гіпнозом і навіть на відстані міг впливати на вчинки людей.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Оточуючим, які хотіли бачити в ньому ідеал святого, не подобалися деякі його надто світські вчинки і патріотизм. Степан казав, що відчуває в собі присутність духів загиблих січових стрільців, чий культ переслідували всі окупаційні влади та режими. Він вважав їх недооціненими й неоплаканими, а їхній потенціал не розкритим. Попросив дістати для нього стрій січового стрільця і вбирався у нього час від часу. Андрей Шептицький мав з ним зустріч і подарував йому свої ризи. Перед смертю, яку він сам передбачив, хлопець пішов до перукарні, завив собі кучері, і попросив дантиста вставити йому золотий зуб. Людям подобається, коли святий замість них жертвує всіма земними благами і мирськими втіхам, і це багатьох шокувало, адже йшла війна. Степан лише коротко пояснив: "То вам буде знак від мене".
В останні місяці життя, то була весна 44-го року, в Галичині були упівці, бойовики АК, московські диверсанти, які вдавали з себе то польських, то українських повстанців, звичайні банди. Степан спілкувався з ними і кожну групу просив не вбивати жінок, дітей і старших людей. Перед смертю він одягнув стрій січового стрільця і пішов з хати, де мав прихисток. Тіло його знайшли через місяць, обличчя було спотворене до невпізнання, але кучері й золота коронка допомогли ідентифікувати хлопця. Поховали його на сам Великдень у селі Ракобовти біля Буська. Ховав той самий священник, якого він попередив, що саме на Великдень і саме він здійснить чин похорону.
Питання про канонізацію Степана Навроцького ніколи не виникало, хоча він як ніхто вартує стати українським святим. Невідомо кого він любив більше — Україну чи Бога. Радше, вони обоє зливалися в єдине ціле. Часом він говорив від імені Тараса Шевченка, і присутні відзначали, що той голос був надзвичайно м’яким і ніжним.
Безперечно, про нього знали у Ватикані, але хто б посилав у охоплену полум’ям війни Галичину адвоката Бога чи адвоката диявола. Забагато честі для відсталої провінції кількох імперій. Але ми не повинні забувати цього дивовижного юнака, який на свій лад був борцем за незалежність України, а не таким собі миротворцем, що закликає любити і прощати навіть ворогів. Я згадала про нього, бо чин Степана Навроцького є актуальним для наших героїчних і трагічних часів. Просто у цього галицького юнака був власний шлях до перемоги, можливо найскладніший і найважчий із усіх існуючих. А щодо скептиків, то сюди пасують слова нашого великого українського поета: "Не минайте ані титли, ані тії коми". В історії, як і в сьогоденні, важлива кожна деталь.