Самотня жінка на селі. Галина Пагутяк

У селі було повно вдів чи просто старих жінок, які нікого не мали. Здебільшого це були колишні остарбайтерки, яким крім колгоспу нічого не світило після перебування в Німеччині, часом самотні матері — таких після Другої світової з’явилося чимало. Вони складали гроші з пенсії чи з продажу молока державі на дрова, і мусили ще заплатити, аби хтось порізав і порубав. Зазвичай вдавалося вмовити якогось пияка чи знедоленого бідачиська. І вигнати горілки, і накрити стіл. Так само восени спокладити город, а навесні зорати — за все це треба було заплатити.

Не кожна жінка мала силу нести патиччя з лісу, то виходила на ріку збирати плавник, який зносила повінь. А ліпші дрова берегла на зиму. Їх не треба було багато, бо жили ті жінки в маленьких хатинках, обкладених загатою з кукурудзиння, з одною кімнатою і ванькиромкрихітна кімнатка, яка не опалювалась. Все життя вони працювали в колгоспі, де з ними скупо розраховувалися збіжжям. Було чим годувати пару курей, а часом навіть свиню, яку різали перед Різдвом, аби м’ясо скоро не зіпсувалося. На Великдень старалися спекти не лише паску, а й сирник і медівник, прикрасити кошик розмарином і накрити вишитим рушником, підшитим корункоютасьма, кінці якого майже торкаються землі, й з просвітленим лицем піти святити, вливаючись по дорозі в струмок сусідів і односельців. Гості навряд чи прийдуть, але навідаються душі померлих рідних, що народилися, жили і померли в цій хаті. Та хоч би й кликали діти до міста — ці жінки там не проживуть і року без того світу, який вони створили за десятиліття важкої праці.

Я ніколи не чула, щоб ті жінки на щось жалілися, проклинали владу. Тихі, усміхнені, приязні до сусідів, ласкаві до кожної дитини, вони любили в неділю посидіти з сусідкою під хатою на призьбі і вести неспішну бесіду. Мене нестримно вабили ці хатинки, де висіли образи, які можна було розглядати, бо в нас вдома такого не було — батьки працювали вчителями. Вишитий килим над ліжком чи мальований на полотні, гарно застелена постіль із вишитими подушками, на яких ніхто не спав, бамбетлялавка-ліжко. Бляшані ходики з потьмянілими ведмедями в сосновому лісі заспокійливо цокали. Дитиною я могла прийти до них і просто сидіти й мовчати. Ніхто мене не пригощав: ми всі знали, що треба відмовлятися, тому й не пригощали. Я приходила задля тиші, бо тут мене ніхто не чіпав. Погляд мій блукав по світлинах, образах, килимах із оленями чи замками. І моя фантазія живилася тими нереальними картинками кустарних майстрів ліпше, ніж світовими шедеврами, як я потім бачила у найкращих галереях світу. Вже цілком дорослою я приходила до хати подруги, де на стіні висів вишитий вовчик, і мене охоплювало почуття блаженного спокою.

Я ходила до сусідок не кожного дня, а коли надворі падав дощ. Часом він затягувався на кілька днів, і з порога було чути як шумить переповнена ріка.

Коли приходили "погорільці" чи "потопельники" зі Закарпаття, то їх ніколи не відпускали з порожніми руками. Пару яєць, картоплин чи кілька копійок завжди знаходились.

Такі хатини ще є. Я їх зустрічаю у своїх мандрівках, і досить одного погляду, щоб зрозуміти, хто там мешкає. Котик на призьбі, заросле споришем та рум’янком подвір’я, кілька доглянутих курочок, кущик флоксів і ружа. Високі дерева нависають над хатою, від якої йде живий дух. Ще ніхто не розбив піч задля металобрухту, не повиносив баняків, не загидив порожніми пляшками кутки. Ще висять фіранкизанавіска на маленьких вікнах і звідти визирає квіточка у вазонку.

Я зовсім не хочу витиснути з читача сентиментальну сльозу. Тим паче, що той читач, як і я, живе собі в комфорті, хтось більшому, хтось меншому, але має претензії до всього світу і не знає, що можна жити отак, як за часів Гесіода, і щоранку дивитись у небо, від якого залежить твоє існування: скільки сонця і скільки дощу воно тобі відміряє. Вдовольнятися малим і не планувати майбутнього, бо на все воля Божа. В неділю поспішати до церкви, а потім варити вже наліплені пироги, розпаливши в кухні назбираного на ріці плавнику, принесеного з гір, де ти ніколи не була, але відчуваєш їхню велич. І мріяти про похорон як у людей — вже є гроші наскладані й пакунок з одягом для труни. Свої люди поховають у своїй землі, коло чоловіка, що помер ще молодим, чи коло мами й тата.

Така вона мікроісторія українського села у світі, де зараз живі мали б заздрити мертвим. Ці мікроісторії списані у Книзі, а Книга на небесах. Бог все видить, знають ці жінки. Вони ніколи не сумнівалися в його існуванні і твердо переконані, що колись із ним зустрінуться. Мені вдалося від них перейняти досвід виживання, бо я в дитинстві не лише милувалася оленями на мальованих килимках і вишитими квітами на чорному полотні домашніх килимів, а й спостерігала, як усе робиться в хаті і коло хати, і як можна обходитися найпростішими речами й при цьому бути щасливою. Принаймні, виглядати щасливою.