Рюриковичі, Гедиміновичі і Таргарієни в історії Русі. Сергій Громенко

У серіалі “Гра престолів” в титулі правителів Вестеросу остання частина звучить як “Protector of the Realm”, що росіяни геть неточно перекладають як “хранитель государства”, а наші дещо краще як “захисник царства”. Насправді термін Realm тут більше стосується території, ніж політичного устрою, і оригінал не породжує непотрібних аналогій. Бо хай як це дивно звучить, але Сім Королівств Вестеросу майже неможливо назвати державою в сучасному розумінні цього слова. Як і ранню Русь.

Визначень поняття “держава” ледь не стільки ж, скільки й дослідників. Але більшість погоджується з тим, що держави виникають тоді, коли інститути влади починають відокремлюватися від особи керівника. Тому незліченна кількість давніх людських суспільств, навіть маючи правителя, так і не ставали державами. Для позначення цього етапу політогенезу, коли плем’я вже залишилося в минулому, а державний лад ще не сформувався, використовується термін “вождівство”.

На чолі цього утворення, як свідчить назва, стоїть вождь, він має владу карати і милувати, а найголовніше – призначати собі наступника (найчастіше брата чи сина). Однак він не “обіймає посаду” вождя, тому що титул і повноваження невіддільні від його особистості. Правителя вождівства можна вигнати чи вбити, тобто вплинути на нього фізично, але неможливо позбавити влади в політичний чи юридичний спосіб – переобранням або імпічментом.

Очевидно, що одній людині важко контролювати усі процеси на підвладній території, тому вождь користується допомогою своїх товаришів-помічників. Однак і вони, “транслюючи” владу вождя, є лише немов би його продовженням, а не самостійними посадовими особами. Закінчується влада цього вождя – закінчуються й їхні повноваження. Власне, вірні радники батька доволі часто опиняються у свиті сина, але буває і навпаки.

Нарешті, коли одне вождівство захоплює інше, перед переможцем постає питання – як розпорядитися набутим. Можна механічно приєднати одну землю до іншої і керувати нею особисто (точніше, через помічників), а можна залишити там на господарстві старого правителя, змусивши його поклястися у вірності (ну, і видати заручників). В другому випадку вождівство перетворюється на складне вождівство (це схема, бо в реальності бували всілякі гібриди і суперскладні вождівства теж).

Тож перше, що слід знати про слов’ян напередодні утворення Русі – це те, що вони жили не в племенах і не в державах, а у вождівствах. Точно ми це знаємо про полян і деревлян, але навряд чи деінде було інакше: землею керував спадковий князь, у нього була укріплена столиця, обкладене податями і повинностями населення та невеличке військо – дружина з професійних воїнів.

Утворення андалів та ройнарів у Вестеросі були куди розвиненішими, але і вони лише вступали на шлях формування держав. Хай їхні правителі називалися королями, так і Хлодвіг (466–511) так звався, але його володіння, і володіння інших германських вождів на території колишньої Римської імперії недарма традиційно окреслюють як “варварські королівства”. Просто натягнути корону недостатньо для утворення держави.

Про вестероські королівства ми знаємо небагато. Так, у них була писемність, без чого держава в принципі не може виникнути, але і архаїчних рис вождівств теж вистачало. По-перше, жодне з цих “королівств” не мало власного оригінального імені (в нашому світі вони походять переважно від етнонімів або ну дуже характерних географічних назв), а позначалися за титулами правителів, прив’язаних до загальної географії: королі Півночі, королі Долини. По-друге, ці утворення існували не самі по собі, а як володіння того чи іншого аристократичного дому: Старків, Ланністерів. Щоправда, і у нас ранні держави теж часто вважалися власністю правителів, та й пізніше, коли різниця стала очевидною, знаходилися люди на кшталт Луї XIV, які твердили: “Держава – це я”.

Об’єднання більшості східнослов’янських вождівств у ІХ – Х столітті мало нагадує війни Раннього нового часу, в яких королі перемагали аристократів і утворювали централізовані абсолютистські держави. Зате дуже схоже на підкорення Вестеросу Ейгоном І Завойовником. Буквально за два роки честолюбний Таргарієн розбив війська усіх своїх супротивників, що було неважко, враховуючи наявність у нього аж трьох носіїв ядерної зброї – драконів (ні, це не я, це Мартін так порівнював). Але що він зробив далі? Встановив всюди окупаційну адміністрацію? Ні. Хоча б розсадив про вільних престолах родичів? Теж ні. Він залишив на старих володіннях колишніх правителів, понизивши їх з королів до лордів, в обмін на клятву вірності (війська та податки – само собою).

Були у Вестеросі й свої “половці” – дорнійці. Вони належали до іншого народу – ройнарів – і зберегли багато рис колишнього кочового життя. Навіть дракони не допомогли Таргарієнам взяти Дорн (епізодів на кшталт “Слова о полку Ігоревім” там теж вистачало), і лише за півтора століття це питання було вирішене за допомогою шлюбного союзу. На Русі це теж не було рідкістю.

Так само Рюриковичі на перших етапах (до Володимира Великого) задовольнялися включенням простих слов’янських вождівств у своє складне вождівство. А оскільки за 400 років схожим шляхом пішли Гедиміновичі, у нас не залишається сумніву, що це – правило, а не виняток. Щоправда, литовці зразу міняли голів князівств на родичів Гедиміна, у той час як руси додумалися до цього через півстоліття після завоювання. Однак решта аристократії не постраждала, а окремі роди під чужоземцями навіть піднеслися, як-от Острозькі – “некороновані королі Волині”.

Таргарієни зберегли і попередню структуру земельної власності. Їм належали землі навколо столиці – Королівської Гавані, та старе родове гніздо Драконів Камінь. Рештою земель володіли старі власники. Подібним чином руси контролювали кілька найважливіших міст на річках, зокрема Київ, а столиці вождівств, як-от Іскоростень, так і залишалися осередками підпорядкованих князівств. За одним надзвичайно вірогідним припущенням, знаменита “парність” багатьох давньоруських міст – старе і нове городища поруч – якраз пояснюється тим, що нове будували представники Рюриковичів, не зазіхаючи на старе.

Врешті-решт підпорядковані лорди/вожді зберегли за собою і внутрішню владу, і навіть частину зовнішньополітичних прав – передовсім, на шлюби з іноземними володарями.

Але не тільки Вестерос випереджав нашу батьківщину у розвитку, дещо і ми можемо показати як майбутнє андалів, ройнарів і перших людей. Мова йде про перетворення Русі на справжню державу.

Однак спочатку – про найважливіший епізод, в якому розходяться наша реальна історія та оповідання Мартіна. Таргарієни правили Вестеросом доволі довго – понад 280 років, навіть вже після того, як помер останній дракон. Рицарство підпорядкованих королівств не робило спроб скинути чужоземців, “задовольняючись” участю у численних громадянських війнах, спровокованих боротьбою всередині правлячої династії (за лише кількома винятками). Однак коли терпіти безумства Ейріса ІІ стало вже несила, Роберт Баратеон об’єднав більшість аристократів Вестероса і скинув Таргарієнів.

На Русі подібне сталося набагато раніше – в умовному 945 році. Тоді деревляни, не згодні з повторним збиранням данини князем Ігорем, розірвали його деревами. Власне, ця історія чудово демонструє внутрішню автономію вождівств у складі Русі – деревляни збирають віче перед атакою на дружину Ігоря, мають для цього власну армію, а здобувши перемогу, не вважають за зневагу засватати овдовілу Ольгу за їхнього князя Мала (із планованим убивством малолітнього Святослава Хороброго). Однак Ольга, зрештою, перемогла заколотників і спалила Іскоростень – головним чином тому, що Мал не став Баратеоном і не об’єднав проти русів решту підпорядкованих вождівств.

Власне, між Ольгою та Серсеєю більше спільного.

Втім, Ользі довелося піти на певні поступки, впорядкувавши і розмір податей, і порядок їхнього збирання. Саме вона зробила перший крок у перетворенні Русі зі складного вождівства на державу, поділивши територію на адміністративні одиниці на чолі з намісниками – тіунами. А завершив цей процес уже її онук Володимир, остаточно ліквідувавши самостійність вождівств і призначивши керувати окремими землями своїх синів. Ну, і запровадивши писемність та грошову одиницю, зрозуміло.

У Вестеросі це все було вже давно, але ідея державності не була глибоко відрефлексована. “Скажіть, Варісе, кому ж ви служите? – Королівству, мілорд. Хтось же мусить”. І дуже показовим в цьому контексті є наявність Малої ради при правителі за повної відсутності інституту парламенту – тобто Вестерос ще не перейшов рубежу ІХ та Х століть, хоч архітектура його в серіалі вже майже ренесансна.

Далі шляхи розходяться. Об’єднана Русь проіснувала недовго – за Володимира та Ярослава – а потім розлетілася на гроно більш-менш самостійних земель, декотрі з яких стали зародками пізніших нових держав. Сім Королівств за короля Брандона Старка уже втратили Північ і, найвірогідніше, в майбутньому залишаться без Дорну та Залізних островів. 

А далі перед Королівською Гаванню постане вилка – централізувати рештки володінь, обмежуючи стару аристократію, щоб створити справді єдину державу, або залишити все як є. В першому випадку ми побачимо повторення шляху ядра імперії Карла Великого, яке спочатку втратило периферію, потім пережило удільну роздробленість, а згодом консолідувалося у Францію. В другому становлення державності відбуватиметься на поверх нижче – як у конфедеративній Священній Римській імперії з пізнішими розпадом на національні держави. Якщо ж дотракійці колись виконають клятву їхнього кхала Дрого своїй кхалісі Дені (Денеріс, Дейнеріс, Денейріс і ще кілька можливих варіантів), то доля Вестеросу знову стане схожа на нашу в добу монгольського панування.

Вчіть історію – вона цікавіша за будь-який серіал!