(Ре)Конкіста гречкосіїв. Віталій Ляска
13:28, 3 квітня 2023
Коливання українського ґранднаративу навдивовижу схоже на рух маятника Фуко. Цей пристрій винайшли ще в середині ХІХ століття, щоб демонструвати обертання Землі навколо своєї осі. Його рух — постійний і послідовний — зачаровує та видається нескінченним. Але орієнтовно за 32 години маятник, повернувшись до первинного стану, усе починає спочатку. Видається, що так самовідбувається і з фізикою української історіографії. Спершу ми руками народників щосили хапаємось за селянство — живильну міць ще не здобутої України, а згодом крізь скельця державницьких окулярів напружено роздивляємося, намагаючись віднайти власну еліту. Біда лиш у тому, що, на відміну від маятника Фуко, ми не знаємо, де наша вісь. Або ж, надто уподібнюючись йому, шукаємо лише одну вісь. Селяни чи козаки? Козаки чи шляхта? Соціалісти чи націоналісти? 73 % чи 25 %? Прагнення віднайти єдино правильний компонент у таких дихотоміях, не враховуючи реалій доби, то зіштовхує нас на "американські гірки", то заколисує ледь не до мертвого сну.
Таке мерехтіння в очах і спричиняє кривизну нашої оптики. От завдяки кому степи Причорномор’я та Надазов’я стали українським Півднем? Руським князям на кшталт Святослава Хороброго чи Володимира Мономаха або ж християнським лицарям Січі, які хвацько опановували Дике Поле, — промовляє до нас внутрішня гордість. Ще ж бо Дмитро Донцов писав, що "степ лицарів — це не степ гречкосіїв", яким лиш "ниви дають радість і щастя", які готові "на коліна зворушені ставши, цілувати траву та жита". Усіх нас вабить образ відважного воїна, який "не плугом зачеркує границі свого ґрунту, а мечем — границі своєї землі, отчизни". Чи не настав час відверто відповісти собі на запитання, а чи був Степ цілком українським тоді, коли Русь спочила в Бозі або ж коли козацька вольниця стала справою домашніх генеалогів, спраглих до російського дворянства? Попри всі наші патріотичні пориви, ні!
Після приборкання Січі та упокорення ханської України Степ став tabula rasa. Тією чистою дошкою, на якій Російська імперія, брутально вискобивши усе перед нею створене, намагалася побудувати Нову Росію, що апетитами сягала Константинополя. Тільки-но захоплене Причорномор’я мало стати плавильним казаном, із бовтанки якого постають породисті новороси. Єлисаветгради та катериногради вже тоді виявилися потьомкінськими селами. Уявними та штучними. Чому? Бо ж їх поглинуло пребурхливе море селянської колонізації із корінної України. Як писав Юрій Липа, який бачив Чорне море ліпше за нас, "завоювання степу нашими фермерами, організація чумакування, переселення — все мало свою історію, тактику й рутину". Біда лиш, що мовчазна більшість не лишила по собі ані літописів, ані епосів, і ця конкіста Півдня промайнула якось повз нас. Але результат ми бачимо донині. Російські конструкти втопилися в українському селянському морі, яке не бачило берегів. Гречкосій, який прийшов на зміну лицарям, поборов войовничу імперію.
На календарі — ХХІ століття. Ми віднаходимо свою вісь. Вона аж ніяк не однокомпонентна. Поки одні лицарі відчайдушно, кілометр за кілометром, відвойовують Україну, інші, тих, яких зневажливо обзивали гречкосіями, виходять на мітинги й щедро сиплють насіння у кишені окупантів. Бо ж земля, хоч і всіяна трупами зайд, має плодити. Земля, яку ми опанували всупереч, і земля, яку ми відвойовуємо задля. Це наша земля і наша реконкіста. Гречкосіїв і лицарів. Усього українства. Український маятник Фуко врешті віднайшов свою вісь. Ця вісь — то ми. За … годин прапор Перемоги розвіватиметься над нашим Півднем.
