Присмерк лицарства. Галина Пагутяк

Перед початком битви чеський король виголосив коротку промову, яка століттями надихала його народ у боротьбі за свободу та національну ідентичність: "Ми б’ємося не за землю, а за честь і справедливість". Ця промова "короля золота і заліза", одного з найбагатших монархів Європи, не всіх зачепила за серце: частина чеської знаті була проти цієї виправи, до якої Отокар готувався два роки, щоб повернути собі Штирію та Каринтію, котру остаточно відібрав у нього ІІ Ліонський собор на чолі з папою Григорієм Х, передавши її королю Німеччини, очільнику Священної Римської імперії Вільгельму Габсбургу. Вибори короля були не зовсім легітимні: його обрали без участі Отокара ІІ, який найбільше заслуговував на цей трон. Вільгельм був не найліпшою кандидатурою — його вважали не надто доблесним воїном, безвиразним політиком, одне слово, слабким. Супроти блискучого лицаря і державника Отокара він був сірою мишею. Однак переміг на Моравському полі того дня, який чехи називають "день, коли ми втратили море". Тобто вихід до моря. Він уже був втрачений кількома роками пізніше, а тепер уже остаточно. Такий бажаний реванш не відбувся.

Для чеської опозиції не настільки були важливими лицарські принципи чести і справедливости, їх турбувало, що спадкоємець престолу неповнолітній, і в разі загибелі їхнього монарха країна стане легкою здобиччю чужоземців. Наче у воду дивилися, хоча Отокар ІІ був хорошим полководцем. Його військо від піхоти до кінноти, навіть коні, було в залізних обладунках. У війську були поляки, німці й русини, хоча навряд чи останніми командував Лев Данилович, як стверджує дехто з істориків. Чеські віршовані хроніки цього не повідомляють. А от з боку Вільгельма Габсбурга, некоронованого імператора Священної Римської імперії воювали угорці і кумани, тобто половці. Їх першими пустили в бій на важку кінноту супротивника — половці були озброєні луками і списами, легкі й спритні, 10-12 тисяч на латників Отокара налетіли і внесли сум’яття, поруйнувавши укріплення з возів. Але фатальну роль зіграло вбивство самого чеського короля, коли в бій вступили лицарі проти лицарів. І невідомо, яким був би вислід битви, якби не вбили Отокара, якого пораненого брутально добили на землі, а потім здерли з нього одежу. 

Задля чого я взялася за епізод з не нашої історії? Поряд із Отокаром ІІ була еліта, старі лицарі, а серед них протопласт роду Гербуртів — сам Герборд із Фульма. Як він міг не бути, коли кілька років працював у Штирії і перезаснував місто Брук-ан-дер-Мур, фактично ставши першим його бургомістром? Як він міг не бути поряд із Отокаром, з яким заснував Кролевець, згодом Кенігсберг, і супроводжував його у багатьох військових походах. Колоніст із ВестфаліїНімеччина, Герборд поступово став більшим патріотом Чехії, ніж дехто з тих, хто там народився. На той час він був уже в дуже поважному віці й мешкав у Моравії ще з кінця 1240-х років разом зі своїми синами. І уявіть собі лицаря у важких обладунках, який поранив коня самого імператора Вільгельма, що був теж немолодим (60 років), і скинув його на землю. Однак не добив, бо мав уявлення про лицарську честь. Його відчайдушний вчинок зворушив навіть супротивника. Герборда помилували, він повернувся у Моравію і прожив ще 10 років. А от син його Герборд ІІ загинув, і можливо, залишився непохований. Його брат через рік відслужив по ньому жалобну месу в Моравії.

Вчинок Герборда із Фульма, оспіваний у чеських віршованих хроніках, став для чехів найсвітлішим моментом в історії битви на Моравському полі. Справедливості вони не відновили, але зберегли честь, яка є важливішою ніж втрата моря і земель, бо чеські матері продовжили народжувати лицарів, а не рабів. А нащадки Герборда із Фульма продовжували брати участь, вже як галицькі та подільські лицарі, захищаючи землі, що стали для них батьківщиною, і рід їх перебував там 400 років.