Правда про бій на горі Кобилі. Галина Пагутяк

Хлопці були погано озброєні, голодні, виснажені. Вони з боями проривалися з Борислава через Нагуєвичі й намагалися закріпитися на горі. Для австрійського командування молоді українські добровольці були просто гарматним м’ясом. Якби не рішення сотників відступати, то полягли б усі. Найбільше інформації про цей бій можна отримати зі спогадів Василя Саламахи-Богорського, опублікованих у 1935 році в газеті "Неділя", далеко від України.

«Четар Цяпка стояв випрямлений, довгий вус розвіявся на вітрі, кріс притиснув до рамени і перехиливши голову, міряв уважно в сіру масу, що з криком підходила з низу. Четарі Нагайло і Хома ввихалися коло своїх чет. Стронський стріляв і кричав: "Товариші! Не жалуйте куль!.." Сотник Вітовський перебігав від чети до чети й загрівав до бою. Мов з-під землі виріс за нами штабовий старшина, відомий між стрільцями Кватернік. Витягнувши шаблюку й піднявши над головою, він кричав, мов навіжений: "Українці! Стрііляти, тільки стріляти!» і товариші не жалували ні куль, ні крови. Кругом нас ревіло, кипіло і клекотіло, град заліза летів спереду, зліва і справа. На лівім крилі вже схрестилися ворожі штики зі стрілецькими багнетами. Одні одних тягнули в полон. Сірі російські шинелі змішалися з синявими стрілецькими одягами. Російські кліщі з чотирьох піхотних полків поволі замикалися... Ще хвилина і нас згорнуть, ніби в мішок."

То була кульмінація бою і єдиним порятунком був відступ. Коли сотні зійшли вниз і доповіли австрійському командуванню про те, що їм не вдалося втримати гору Кобилю, австрійські вояки кинулись тікати. "… Внизу дожидало нас дивне видовище. Уся долина заповнена підводами, що поспішно втікали одинокою дорогою. З усіх усюдів зносили ранених і клали на вози. Коні без кіннотників, зі сідлами на хребтах, ганяли самопас, а під горою стояли батареї гармат. Коли їх командант вчув від мене, що Кобила взята, він гаркнув по-німецьки приказ, гарматчики досіли коней і батареї гальопом кинулися на втікача. Ми заладували на підводу раненого товариша й метнулися між вози, щоби від мадярів купити сала і хліба.»збережено правопис автора

Ще раніше я читала у поета Георга Тракля1887–1914, що яскраві мундири австрійських солдатів були гарною мішенню для росіян, одягнених у сірі шинелі. Сотні тисяч життів зупинилися через бездарність командування, яке зате хвацько вішало українських селян за підозрою у москвофільстві чи відправляли гнити у Талергоф, концтабір біля австрійського міста Грац.

Зрештою, свідчення учасника бою жодним чином не впливають на наше ставлення до січових стрільців як до національних героїв. Тільки оті гармати, що перейшли до рук ворога, так і не вистреливши, — мовчазний докір. Український народ втратив молодих, освічених, патріотичних юнаків, які мріяли про українську державу. Жертвою битви між двома імперіями став також австрійський поет і санітар Георг Тракль, який залишився сам на сам з кількома сотнями поранених у шпиталі в Городку. Він збожеволів і покінчив життя самогубством у психлікарні в Кракові.

Але є така річ, як культ героїв, що перетворює пролиту внаслідок дій бездарних полководців кров на золото пам’яті. Понад сто років мешканці Опаки і Залоктя на Покрову йдуть разом зі своїми священниками на гору Кобилю, аби помолитися і поспівати на могилах, знесених колись бульдозером. З боку Залоктя це стрімка дорога довжиною 4 км. Дехто ходив нею хлопчиком, тепер йде дідом, що веде за руку онука. І в нас йде війна знову — з тим самим ворогом, як зовнішнім, так внутрішнім. Не кожен повернеться додому навіть на щиті, а спочине в безіменній могилі. Хто над ним заплаче так, як плакали жінки й чоловіки з гірських сіл над молоденькими січовими стрільцями, коли прийшли після бою їх ховати? Батько Гриця Олексовського приїхав фіроювіз і допомагав ховати загиблих. А потім свого єдиного сина-гімназиста повіз додому. А мати хлопця померла від горя. 

Культ героїв, не підкріплений співпереживанням, це наче пустий подзвін. Про битву на горі Маківка чули всі, але загиблі там можуть лише позаздрити тим, як без жодної допомоги, всупереч заборонам, мешканці Опаки і Залоктя вшановували пам’ять загиблих на горі Кобиля 27 жовтня 1914 року. І продовжують це робити, хоч тепер і їм доводиться ховати своїх синів, загиблих у російсько-українській війні.