"Посіпаки". Галина Пагутяк

То було в листопаді 1374 року, з правом заснування міста. Кожне село існує, про них є довідка у Вікіпедії, і Городовичі не виняток. Там написано про князя Владислава Опольського: "передав село Городовичі своїм посіпакам братам Гербуртам". Те саме написано про село Чаплі, Сусідовичі та інші. Хто автор цих однакових, сухих текстів? Мабуть, хтось із чиновників радянського "розливу". "Посіпаки" прибули сюди не самі, а привезли майстрів та їхні родини, які будували замки, розвивали промисли, і захищали знелюднілий від татарських набігів та чуми край. І збудували місто Фельштин, який із якогось дива совіти назвали Скелівкою, хоч скель тут і близько нема. Де у XVІ столітті були і школа, і шпиталь, до речі.

Усю дорогу я бачила безкраї лани висхлої кукурудзи, за яку навіть ще не бралися. Картина як у романах Стівена Кінга. Більшість українців втратили своє коріння, навіть ті, хто з села, і вислів "буде кому сіяти, та не буде кому жати" їх не лякає. "Я собі то куплю, — думають вони. — Зароблю євро та долярів і куплю". Тепер не 90-ті роки, коли не платили зарплат, і з України виїжджали, щоб не вмерти з голоду. Але війна може бути гібридною, мор називатися ковідом, а голод завжди приходить після цих двох нещасть, і як він виглядатиме ніхто не знає. Те, що поля не заростають самосієм, як було ще кілька років тому, це прогрес, але що вирощують на цих масних чорних землях в долині Стривігору, таких рідкісних в Галичині? Кукурудзу, соняшник, ріпак, які немилосердно труять хімікатами. А місцеві щороку тішаться, отримуючи Юдині гроші за пай, який здали в оренду агрохолдингам, що прийшли сюди з єдиною метою — витиснути зі землі все, що можна, а тоді піти нищити інші родючі землі. Те, що після таких обробок гине все живе і хворіють люди — не обходить навіть тих, хто тут мешкає. Бо вони не володіють елементарними навичками мислення.

Аграрна тема — найменш популярна в Україні. Хоч із таким ставленням до матінки-землі ми ніколи не станемо житницею світу. В нас століттями була окупаційна влада, яка приходила, щоб збагатитися і втекти, а не пустити тут коріння, як пустили ті ж самі Гербурти чи німецькі колоністи, чи ще раніше волохи. Городовичі розташовані на високому березі, де внизу тече потічок, що був колись невеликою річкою, яка крутила млин. Пізніше стали будуватися і внизу. Високий берег укріпили, щоб забезпечити від зсувів ґрунту. На найвищому пагорбі стоїть невелика мурована церква, що має 150 років, яку страшенно псує маленька дзвіничка зі золотою та синьою бляхою в православному стилі. І є ще одна церква — православна, на виїзді з села. Наприкінці XVIII століття в Городовичах мешкало вдвічі більше людей ніж тепер — майже тисяча. Українці домінували, а у сусідньому Фельштині домінували римо-католики та юдеї. У XVI-XVII століттях Гербурти фінансували навчання талановитої молоді, що здобувала освіту в колегіях та університетах Західної Європи. При монастирях, костелах і церквах були школи і шпиталі.

У Городовичах у колишній школі нині магазин. Немає ні аптеки, ні фельдшерського пункту, ні дитячого садочку. Минуле тут сягає часів колгоспу, але мине час, і воно стане прахом. Зате яким буде майбутнє — наочно демонструє колишня будівля сільського клубу. Тут встигли поставити пластикові вікна і двері, але вони розтрощені місцевими вандалами. Не московським окупантом. Десь так виглядають клуби на прифронтових територіях. Мурований будинок, що міг би дати прихисток культурі на селі, понівечено "дітьми кукурудзи". Я не зайшла туди, бо й так знаю, що там всередині — бите скло, порожні пляшки і, можливо, напівзотлілі книжки з сільської бібліотеки десь у кутку, хоча ті вже пішли певно на розпал комусь до хати. Поряд зарослий стадіон, скраю якого пасуться дві чорні кози на коротких ланцюгах. Колись замок на Сліпій горі не оточував ліс, і звідти було видно, як на долоні, міста і села, й можна було заздалегідь попередити людей про наближення ворога. Ми повинні знайти таку точку, з якої було би видно теперішнє і майбутнє, хоча б для того, щоб розгледіти внутрішнього ворога, який несе ще більше руйнувань, ніж ворог зовнішній, від якого мешканці Городович колись ховалися на болотах, нині осушених.