Покарання за розпалювання війни. Роман Пономаренко

Страта чи заслання?

Першим "розпалювачем війни", який був покараний міжнародним співтовариством, став французький імператор Наполеон Бонапарт. В 1815 році, після поразки під Ватерлоо, Наполеон зрікся трону та сподівався виїхати до США. Проте британський флот заблокував порти, тому колишній імператор вимушено здався англійцям, сподіваючись отримати політичний притулок. Постало питання: що з ним робити далі? Про звільнення не йшлося, всі чудово розуміли, що в цьому випадку Наполеон рано чи пізно почне нову війну.

Його долю вирішували Великобританія, Франція та Пруссія. Остання запропонувала найпростіше рішення — смертну кару. Британці відмовили, порадивши цікавіший варіант: передати Наполеона французькій владі, щоб та влаштувала над ним суд. Ідея категорично не сподобалася відновленому при владі французькому королю Людовику XVIII. Попри поразку та зречення, Наполеон залишався популярним серед французів. Тому суд над ним міг викликати небажані для династії Бурбонів суспільні настрої та рухи.

Відтак доля Наполеона опинилася в руках британців. Колишнього імператора оголосили військовополоненим, а на обговоренні в парламенті дійшли до того, що ув’язнення Наполеона "потрібне для збереження спокою Європи". Вирішили відправити його в заслання на віддалений острів Святої Єлени в південній частині Атлантичного океану, звідки він вже гарантовано не міг втекти, як колись з острова Ельби. Діяли швидко: 15 липня Наполеон здався, 31 липня прийняли рішення про заслання, а вже 7 серпня корабель вийшов у море. Плавання тривало два місяці та один тиждень. На цьому острові Наполеон і помер у 1821 році.

Спроби покарати Кайзера

Після завершення Першої світової війни переможці прагнули покарати винних у її початку. По замовчанню такими призначили переможених. В період підготовки та під час Паризької мирної конференції постійно тривали обговорення, кого серед лідерів та військових Німеччини та Австрії можна притягнути до відповідальності. Тоді ж Франція, Великобританія та Італія домовилися заснувати міжнародний суд. Правових підстав для переслідування "розпалювачів війни" не існувало. Проте ґрунтуючись на наявності низки довоєнних міжнародних угод та конвенцій, які регулювали деякі аспекти війни, переможці вважали, що можуть говорити від імені "всього людства".

Першим і єдиним "кандидатом" став колишній німецький кайзер Вільгельм ІІ, який у 1918 році зрікся трону та втік до Нідерландів. Другий потенційний кандидат — австро-угорський імператор Франц-Йосиф І помер у 1916-му, а Австро-Угорська імперія розвалилася внаслідок війни. В статті 227 Версальського миру вказувалося: "Союзні та Об'єднані Держави висувають Вільгельму II Гогенцоллерну, колишньому німецькому імператору, публічне звинувачення у вищій образі міжнародної моралі та священної сили договорів. Спеціальний суд буде утворений, щоб судити обвинуваченого, забезпечивши йому суттєві гарантії права захисту".

Політики активно дискутували, що робити з кайзером у випадку його засудження. Британський прем'єр-міністр Девід Ллойд Джордж запропонував "повісити кайзера". Король Георг V, який хоча і вважав свого двоюрідного брата "найбільшим злочинцем в історії", виступив категорично проти. Натомість, як і 100 років тому у випадку з Наполеоном, в якості покарання розглядали заслання в якусь віддалену місцевість.

США виступили проти екстрадиції та міжнародного трибуналу. Президент Вудро Вільсон вважав, що судове переслідування Вільгельма призведе до дестабілізації міжнародного порядку та втрати миру. Проте на приватному рівні Вілсон долучився до дискусії куди саме можна вислати кайзера. Спочатку розглядали Бермудські острови, але цей варіант відкинули, бо вони надто близько до США. Тоді Ллойд Джордж запропонував Фолклендські острови на півдні Атлантики. Усі ці плани залишися нездійсненими. Міжнародний суд так і не створили, а Нідерланди відмовилися видати кайзера переможцям. Там він і помер у 1941 році.

Нюрнберзький та Токійський процеси

Друга світова війна принесла небачені до того людські жертви та руйнування, головними винуватцями яких вважаються Німеччина та Японія. На відміну від Першої світової війни, 1945-го вже існували різноманітні міжнародні конвенції та угоди. Вони створювали умовні юридичні підстави притягнути німецьких та японських лідерів до відповідальності. Так виникли Нюрнберзький та Токійський процеси. Підсудних звинувачували у порушенні міжнародних угод, законів війни та у "злочинах проти людства".

Утім, уже тоді було очевидним, що за багатьма пунктами обвинувачення, поряд із переможеними на лаву підсудних можна саджати переможців. Союзники також вчиняли воєнні злочини — чого вартує тільки порушення правил підводної війни чи масовані килимові бомбардування німецьких та японських міст. Доводи британських прокурорів про злочини нацистської окупаційної політики у декого зі слухачів викликали асоціації з британською політикою в Ірландії чи Індії. Через це американський юрист Томас Додд вважав деякі наведені британцями обвинувачення лицемірними.

Одним із найбільш делікатних питань стало звинувачення Німеччини в розв’язанні війни. Всі знали, що внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа Сталін та Гітлер розділили сфери впливу в Східній Європі. Радянські війська були залучені до війни проти Польщі, а в кінці 1939 року СРСР першим напав на Фінляндію. Проте в подальшому СРСР став одним із ключових членів антигітлерівської коаліції. Вже під час процесу радянська делегація збирала в захоплених німецьких архівах компромат про передвоєнну співпрацю британського уряду з Гітлером, щоб раптом було чим перекривати потенційні звинувачення союзників. Загалом у Нюрнберзі багато "суперечливих" моментів замовчували чи ігнорували.

До Токійського процесу союзники також підійшли прагматично. Зокрема, обвинувачення не висунули японському імператору Хірохіто. США прагнули зберегти японську монархію для стабілізації політичної ситуації у післявоєнній Японії. Генерал Дуглас Макартур, верховний командувач союзних окупаційних сил, вважав, що притягнення імператора до відповідальності спровокує масові заворушення та опір японців.

Замість імператора на процесі судили 28 міністрів та генералів. Сімох із них засудили до смерті, 16 — на довічне ув’язнення.

Чому не арештують Путіна?

Уже в другій половині ХХ століття ООН доопрацювала принципи, на яких базувався Нюрнберзький процес, поширивши їх на злочини проти миру, людства й на воєнні злочини. Схвалені резолюцією Генеральної асамблеї від 1950 року, вони стали основою для подальшого розширення міжнародного права. Проте після Другої світової вже нікого не притягували до відповідальності саме за розпалювання війни. Це при тому, що з 1945 року в світі відбулося близько 300 різноманітних воєн та конфліктів. Головну увагу міжнародні судді приділяли військовим злочинам та геноциду, як під час війн в Африці чи в колишній Югославії.

17 квітня 2022 року Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Путіна. Проте цей ордер не пов'язаний із нападом на Україну, а з тим, "що президент Путін та пані Львова-Бєлова несуть кримінальну відповідальність за незаконну депортацію і незаконне переміщення українських дітей з окупованих територій України до Російської Федерації". Тобто МКС звинувачує російського лідера у викраденні українських дітей, а не в нападі на Україну.

Далеко не всі країни визнають юрисдикцію цього суду, зокрема, США. Показово, що коли 21 листопада 2024 року МКС видав ордер на арешт ізраїльського прем’єра Беньяміна Нетаньяху, звинувативши його у воєнних злочинах, то низка країн це засудили. Зокрема, США, Чехія, Італія і Німеччина. Станом на 5 травня 2023 року лише 32 країни світу заявили про готовність заарештувати Путіна, якщо він раптом до них приїде.

У сучасних умовах значно більше перспектив засудити когось не за розпалювання війни, а за конкретні воєнні злочини. Утім дієвих міжнародних механізмів для цього досі не розробили. А ті, що існують, наприклад, Міжнародний кримінальний суд, не є загальнообов’язковими.

Певну перспективу має створення міжнародного трибуналу за зразком "Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії", який існував із 1993 по 2017 роки. Для цього потрібні два фактори: ретельна праця українських юристів і дипломатів та зміна влади в Росії, яка дозволить міжнародним інституціям добитися екстрадиції російських воєнних злочинців для їхнього засудження.