Поділитись паскою. Галина Пагутяк

Стрічати великі християнські свята в неволі чи на війні — це додатковий стрес, в якому переплітаються сум, ностальгія, радість, і намагання дотриматись традиції в екстремальних, часом нелюдських умовах. Дожити до Великодня і стріти Великдень мріяв кожен повстанець. Зима була надзвичайно важкою: в боях, в голоді й холоді. Напровесні стало дуже сутужно з харчами. Тижнями хлопці жили на юшці з макухою, де плавало кілька картоплин. Надії, що на Великдень вони скуштують паски, у них не було. Імовірніше, доведеться цей день провести у споминах, як то було гарно вдома.

Аж тут зв’язкові повідомили, що з Перемищини їдуть посланці з великодніми гостинцями для вояків УПА. На сам Великдень до села Сухі Ріки прибули фіри з дарами, а звідти частину, призначену сотні, до якої належав Івана Дмитрук, перенесли у заздалегідь домовлене місце. Хлопцям довелось спуститися зі свого табору на горі Магурець909 м. Внизу під смерекою вже були розкладені дари. "Ми оніміли. У пакетах були не тільки паски, але й медівники, маківники, сирники, повиляники, шинка, ковбаса, масло, сир, яйця і писанки, майстерно розписані дівчатами Перемищини. До пакетів були долучені святкові карточки". Коли хвиля радості минула, хлопці перезирнулися і без слів зрозуміли, що повинні зробити.

Що зробили повстанці? Вони взяли ті неймовірно щедрі дари від незнайомих людей і пішли з ними ділитися до села. Люди там тяжко бідували, бо земля погано родила в тих краях, вже почався переднівокЧас перед новим урожаєм,  коли скупі запаси на зиму скінчились. У мирні часи селяни ходили на заробітки, і так виживали, але під час війни, де повсюди стріляли, вони втратили можливість заробити бодай щось. Найперше повстанці ділилися з голодними дітьми і пригощали літніх. На одного стрільця припадало по невеликій пасочці. Вони краяли її на скибки, як весільний коровай. 

То був незабутній Великдень. Ті, хто вижив, пригадували його щоразу, коли згодом сідали за святковий стіл зі своєю родиною в чужій країні. А ті, хто опинився у совєцьких таборах разом із тими селянами, які їм допомагали, намагалися роздобути жменьку борошна, і спекти якусь подобу паски, яку ділили не на скибки, а на крихти між такими самими знедоленими в’язнями, як вони. Чим дуже дивували в’язнів інших національностей.

Українці — особливий народ, який виживав завдяки збереженню традиції. Сучасній людині це здається часом чудним й анахронічним, у часи, коли бути громадянином світу вважається похвальним, а патріотом своєї Батьківщини — смішно. Проте традиція — це як гідність. Втратити гідність — це перестати бути людиною. Як і зректися традиції. Кожна родина має свої ритуали, яким не повинні завадити ні війна, ні соціальні потрясіння. І кожне святкове застілля на фронті — чи різдвяне, чи великоднє — не обходиться без спогадів про домівку. Ніби протягуються золоті нитки з окопів до рідного дому і бринять подібно до струн. Про те, як наші жінки й дівчата працюють, не покладаючи рук, щоб приготувати дарунки воякам, ви всі знаєте. Про те, що наші воїни діляться з місцевими людьми провізією — також. Нічого подібного не було в Радянській Армії. Про це можуть розповісти ті, хто там служив свого  часу. Не було до неї довіри. Попри всі недоліки і релікти радянських часів, українська армія зараз ближче до УПА, ніж до армії радянського зразка, й підсвідомо взорується на "клятих бандерівців", які залишили по собі надто яскравий слід, котрий  не можна затерти.

Був ще й інший повстанський Великдень — майже поруч із домом, коли родичі приходили в ліс до братів, чоловіків, синів, і капелан освячував паски на столах, вкритих ялиновим гіллям. Все це відбувалося при суворій конспірації і не було жодного випадку, щоб енкаведисти зненацька напали на упівців та їхні родини. Такі спогади також можна знайти. Вони світліші й радісніші, ніж ті, що переповів Іван Дмитрук. На кілька годин родини возз’єднувалися, мріючи, що колись зможуть святкувати всі разом в хаті. А сторонські повстанці не були обділені ні увагою, ні свяченим. Доки ми ділимося з кимось хлібом, доти ніхто не може нас здолати.