Перша атака бойового корабля підводним човном. Роман Пономаренко

Адвокат Горас Ханлі та його проєкти

З початком Громадянської війни в США федеральні військово-морські сили почали блокаду морських портів Конфедерації. Не маючи сильного флоту, південці не могли їм протистояти та опинилися в складному становищі. Тоді влада Конфедерації оголосила премію в 50 000 доларівнині це приблизно 1,3 мільйона доларів кожному, хто потопить ворожий корабель. Тоді на Півдні й виникла ідея використовувати для боротьби з федеральним флотом підводні апарати. Одним із тих, хто за неї вхопився, був юрист Горас Ханлі, який став винахідником-аматором. За допомогою професійних інженерів Джеймса Макклінтока і Бакстера Вотсона, Ханлі в 1862-1863 роках створив два проєкти підводних човнів. Успішними вони не були. Команда винахідників не опустила рук і створив третій проєкт, який конструктивно враховував недоліки попередніх. Цю субмарину назвали "Дайвер"Diver.

Корпус човна являв собою сталеву "сигару" обтічної форми, довжиною майже 12 метрів і шириною 1,17 метри. На носі та кормі встановили дві невеликі бойові рубки, оснащені водонепроникними люками та ілюмінаторами. По краях розмістили дві баластові цистерни, які керувалися ручними помпами та наповнювалися через клапани. Для більшої стійкості до днища корпусу закріпили додаткові металеві вантажі. У разі потреби екстреного спливання, екіпажу слід було від'єднати вантажі, відкрутивши болти, що їх утримували.

Рухала човен м'язова сила — через обертання гребцями колінчастого валу, приєднаного до гребного гвинта. Екіпаж набирали із восьми добровольців: офіцера-командира та семи матросів-гребців. Командир знаходився у носовій частині, біля штурвала та важеля керування горизонтальними кермами. Веслярі сиділи на довгій поздовжній лавці в середині човна.

У серпні 1863 року "Дайвер" залізницею перевезли до Чарльстону в Південній Кароліні. Цей важливий південний морський порт блокували федеральні кораблі, які періодично влаштовували масовані артилерійські обстріли міста. Захисники нічого не могли їм протиставити, бо берегові батареї не могли дістати до ворожих кораблів. Щоб протистояти ворогу на морі, командувач обороною Чарльстона генерал Пьєр Борегар почав просувати інноваційні стратегії морської оборони. Він відразу вхопився за проєкт "Дайвера", сподіваючись з його допомогою завдати шкоди федеральному флоту та зняти блокаду.

"Мандрівна труна"

Повноцінні випробування "Дайвера" розпочалися саме в гавані Чарльстона. Човен відразу супроводжували нещастя. 18 серпня через помилку командира, лейтенанта Джона Пейна, "Дайвер" затонув, загинуло п’ять моряків.

Човен підняли та набрали новий екіпаж. Командиром призначили 26-річного лейтенанта Джорджа Діксона. Колишній піхотний офіцер, він був важко поранений і тепер шкутильгав на ліву ногу. Його перевели до берегової артилерії, де Діксон почув про випробування підводного човна, зацікавився і добився, щоб його зарахували в команду проєкту.

Випробування відновились, у них взяв участь творець човна Горас Ханлі. 15 жовтня він особисто очолив екіпаж під час навчань. Починалися вони оптимістично. "Дайвер" пірнав під кораблями, опускався на глибини в 71 та 90 метрів і загалом пройшов під водою біля півмиліблизько 900 м. Проте в кінці трапилася трагедія. Човен знову занурився, імітуючи атаку, але більше вже не піднявся на поверхню. Ханлі та сім моряків загинули. Коли за кілька днів субмарину підняли, з’ясувалося, що Ханлі не зміг закрити забортний клапан, що спровокувало затоплення.

Після цього командування південців втратило віру в підводний човен. Лише наполегливість лейтенанта Діксона змусила Борегара дати субмарині ще один шанс. Її повернули в стрій, і офіційно назвали "Ханлі", на честь її творця. Проте схильні до забобон матроси прозвали човен інакше — "мандрівна труна"peripatetic coffin.

"Ханлі" готується до бою

Після двох аварій та загибелі 13 людей Діксону було важко знайти бажаючих служити на підводному човні. Мимоволі йому допомогли вороги. Масовані обстріли Чарльстона настільки озлобили містян, що субмарина стала видаватися їм єдиним шансом помститися ворожим кораблям за бомбардування. Добровольців, що виявили бажання залізти в сталеву трубу виявилося навіть більше, ніж треба. Діксон зміг відібрати сім осіб до свого екіпажу.

Підводники тренувалися усю зиму, виходячи в море по 3-4 рази на тиждень. Вони не лише пірнали та піднімалися на поверхню, але й вчилися лежати на дні, доки не закінчувалося повітря. Останнього вистачало приблизно на дві години. В одну з ночей "Ханлі" так близько наблизився до корабля північан, що підводники почули спів моряків на палубі.

Діксон вирішив озброїти свій човен міною, закріпленою на встановленій на носі жердині, довжиною 6,7 метрів. Міна, яку південці прозвали "торпедою", являла собою 61 кілограм чорного пороху. Заряд розрахували на використання при глибині занурення щонайменше 1,8 метри. Для атаки субмарина мала підійти до корабля в надводному стані, протаранити його нижче ватерлінії, а потім привести заряд у дію. Про конструкцію детонатора даних не зберіглося. Найшвидше він був механічним, та приводився в дію висмикуванням спускового шнура. Проте вже в наші дні виникла версія, що він міг бути й електричним, бо на "Ханлі" виявили уривки мідного дроту, або ж контактним.

Час минав, обстріли міста продовжувався, настрої населення падали. Конфедерати потребували будь-якого успіху біля Чарльстона, щоб підняти моральний дух жителів і солдатів, дати їм впевненість, що їхні страждання не марні. Підводники рвалися у бій.

Вирішальний момент настав увечері 17 лютого 1864 року, коли підводний човен "Ханлі" узяв курс на ворожі кораблі, що стояли біля входу в гавань. Екіпаж субмарини складався з восьми людей. Командир — лейтенант Джордж Діксон. Матроси — Френк Коллінз, Йозеф Ріджуей, Джеймс Вікс, Арнольд Беккер, Йоган Карлсен, Август Міллер та С. Лампкін. Немає сумнівів, що всі вони були людьми неймовірної мужності та самовіддачі. Інші просто не полізли б у сталеву трубу, з явно незначною гарантією вижити.

Завдання перед Діксоном стояло просте — атакувати та знищити будь-який ворожий корабель, на який він натрапить.

Перша в історії атака субмарини

Морське командування північан знало про те, що в Чарльстоні їхні противники випробують підводний апарат. Тому ще в січні 1864 року командувач Південно-Атлантичної ескадри контр-адмірал Джон Дальгрен наказав своїм кораблям готуватися до атаки з-під води. Через це кораблі ескадри на ніч ставали на якір на мілководді.

Одним із цих кораблів був дерев’яний шлюп "Гузатонік" (USS Housatonic). Озброєний 13 гарматами, він мав водотоннажність 1240 тон та екіпаж 160 осіб. Командиром був капітан Чарльз Пікерінг.

Тієї ночі "Гузатонік" стояв на мілководді у входу в Чарльстонську гавань, приблизно за вісім кілометрів від берега. І саме до нього наближався "Ханлі". В темряві човен плив за течією в надводному стані. Шлях до цілі зайняв біля двох годин.

На "Гузатоніку" все йшло за звичним розпорядком. Більшість команди перебували на нижніх палубах, коли біля 20:30 вахтовий матрос Роберт Флеммінг помітив підозрілий об’єкт за 120 метрів від правового борту. "Це колода", — відмахнувся від його доповіді помічник капітана Льюїс Комтвейт. Утім дивна "колода" рухалась занадто швидко. Подивившись на неї ще раз, тепер вже у бінокль, Комтвейт помітив два виступи розміром з людську голову, навколо яких бурлила вода. Стало очевидно, що дивний об’єкт рухається самостійно, а не дрейфує.

Вахтовий офіцер Джон Кросбі, який теж помітив незвичайну "колоду", пізніше писав, що вона виглядала як "дошка, що рухається у воді". Проте він також помітив "проблиск світла" з переднього виступу. О 20:45 Кросбі підняв тривогу, розбудивши капітана. Піднявшись на палубу, Пікерінг побачив дивний об'єкт, який рухався перпендикулярно кораблю та розрядив у нього свій двоствольний дробовик. Матроси почали обстрілювати "Ханлі" з рушниць. Кулі не завдавали йому жодної шкоди, а використовувати гармати "Гузатонік" не міг: ціль була надто близько до нього. Човен так й не досяг борту корабля, коли пролунав дивний звук. Пізніше Кросбі писав, що "звук був, як при зіткненні з іншим судном". Не було ні диму, ні полум'я, ні різкого звуку, ні стовпа води, підкинутого у повітря — просто глухий удар. І після нього пролунав вибух.

Удар прийшовся у правий борт. Торпеда вибухнула, шлюп відразу почав тонути, занурюючись у воду кормою та одночасно нахилившись на правий борт. Через мілководдя "Гузатонік" не затонув повністю, тому більша частка такелажу залишилася над поверхнею води. На нього й залізла команда, очікуючи порятунку. Близько 21:20 до місця підійшов інший корабель, який врятував 150 осіб. Загинули п’ятеро моряків, ще декілька було поранено.

Що сталося з "Ханлі" та її екіпажем?

Потоплення "Гузатоніка" стало історичною подією. Вперше бойовий корабель був потоплений підводним човном, нехай у надводному стані. Проте після цього субмарина зникла без сліду, що породило чимало легенд. Частково таємницю вдалося розкрити через 132 роки.

3 травня 1995 року водолази, яких найняв письменник Клайв Касслер, виявили "Ханлі", що лежав на глибині 10 метрів, приблизно за 400 метрів від того місця, де затонув "Гузатонік". Корпус човна був цілий і не виглядав пошкодженим. 8 серпня 2000 року "Ханлі" підняли, після чого почалися дослідження, що тривають донині.

Всередині корпусу виявили рештки екіпажу та кальцієві сталагміти — це свідчило, що човен ліг на дно з цілим корпусом, і залишався водонепроникним протягом багатьох років після цього. Отже, "Ханлі" успішно пережив вибух, і відплив, але потім екіпаж загинув. Точну причину цього встановити не вдалося. Рештки показали, що всі моряки померли, спокійно сидячи на своїх місцях. За однією із версій, після атаки Діксон опустив човен на дно, щоб перечекати прохід ворожих кораблів та дочекатися приливу. Нагадаю, що саме лежання на дні він неодноразово відробляв зі своїми людьми. Проте піднятися на поверхню підводники вже не змогли. Далі, через нестачу кисню, вони заснули і вже не прокинулися. За іншою версією, підводники загинули відразу, від вибухової хвилі своєї ж "торпеди".

17 квітня 2004 року рештки команди урочисто поховали на історичному цвинтарі Магнолія у Чарльстоні. На похорон прийшли десятки тисяч людей. Сама субмарина сьогодні законсервована у спеціальному резервуарі, який перебуває в музеї "Ханлі" в Чарльстоні. Дослідницькі роботи продовжуються і вчені не залишають надій дізнатися, що саме спричинило загибель героїчного екіпажу "Ханлі".