Пастка "лисячої нори". Віталій Ляска

1621 рік. Світ побачила "Протестація" київського митрополита Йова Борецького. Ця праця сформувала абсолютно нову історичну оптику й означила козаків, які не могли себе знайти в лоні Речі Посполитої, як природних спадкоємців київських князів, невід’ємну частину народу руського та легітимних захисників покривдженого православ’я. Борецький не лише створив тяглість державницької традиції, яка перервалася після занепаду Руси. Він сконструював нову козацьку понадвійськову ідентичність і, що важливо, надав їй історичного права. Трохи більше аніж за два десятиліття ці ідеї лягли в основу політичного етосу держави Богдана Хмельницького, якого могилянські спудеї називали "Мойсеєм українського народу".

<p>Маркіян Шашкевич (1811&mdash; 1843)</p>

1836 рік. У соборі Святого Юра семінарист Маркіян Шашкевич виголосив проповідь українською мовою. Для галицьких русинів, яких трактували в рамках зневажливого, але правдивого окреслення Pop i chłop — to ruski naród, ця подія не була буденною. Тривала полонізація призвела до того, що навіть у селах священники виголошували проповіді польською мовою та розмовляли нею вдома. Українська мова, повернена до храмів, набула легітимности, а разом із нею — й усі ті, хто нею спілкувався. Вкупі із системним просвітництвом серед селян це із греко-католицьких отців витворило провідну верству, яка вже 1848-го дебютувала на політичній сцені й маніфестувала єдність українського народу по обидва боки Збруча. Усе це відбувалося на підвалинах, які заклали "Руська Трійця" загалом і Шашкевич зокрема, який, за словами Богдана Лепкого, "перший вивів нас, галичан, із зачарованого галицького кола поза галицькі рогачки на широкий шлях українства".

1941 рік. Побачило світ пастирське послання митрополита Андрея Шептицького "Як будувати Рідну Хату". Воно підсумувало зусилля галицьких українців, які впродовж міжвоєнного періоду всупереч польській владі розвивали громадянське суспільство з горизонтальними зв’язками, самозарадністю та національною консолідацією. І водночас стало дороговказом бездержавної нації у часи між двома тоталітаризмами. "Якщо хочемо всенаціональної Хати, бажанням глибоким і щирим, якщо та воля не є тільки фразою, ілюзією, — писав митрополит Андрей, — то вона мусить проявлятися на справах, і ті справи мусять вести до єдності". Теза, яка, як ніколи, актуальна й нині.

Ці приклади добре засвідчують, що українська історія надто часто змушувала Церкву виконувати роль "лисячої нори" — місця, де ми шукали прихистку в часи криз та безпорадности або через відсутність інших інституцій. Вихід із кризи, як правило, супроводжувався відсуненням Церкви на маргінес суспільних та державних процесів і загалом нерозумінням її унікальної, не лише у духовній сфері, ролі. Звідси й усі ці жарти про Томос, кепкування із надмірної релігійности галичан чи штучна архаїзація тріади "мова — армія — віра". Церква в сучасній Україні може бути однією із (але не єдиною, звісно) рушійних сил для національного поступу. Біда лиш у тому, що ми про це говоримо, знову сидячи "у лисячих норах".