Пасічник, повитуха і лірник. Галина Пагутяк

Почнімо з пасічників, бджолярів, що через особливі ритуали передають у спадок разом із вуликами знання і досвід. Бджіл, які дарують мед, віск, і сприяють врожаю, українці вважали душами померлих, "Божими пташками" чи "Божими мухами", а вбивство бджоли прирівнювали до вбивства людини. Плоди праці цих дивовижних істот використовуються досі в різних ритуалах — як календарних, так і в родинних. Мед і віск супроводжують українця від народження до смерті. І той, хто опікується бджолами на своїй пасіці, є наче главою цієї родини, а бджоли його челяддю. Бджоли його знають і йому довіряють. Він повідомляє їм усі сімейні новини, вітає зі святами, як членів своєї родини. Пасічником не може бути пияк, розпусник чи зла людина: бджоли такого не приймуть. Відтак у нього високий моральний і суспільний статус. Це єдина людина в громаді, яка не присягає, слово пасічника обходиться без клятв на землі чи хресті. Він дає віск, з якого роблять церковні свічі, і це вже свідчить про його особливу християнську місію і побожність. А також про те, що він «знає». Знає те, чого не можуть знати звичайні люди, і через те викликає шанобливий страх. Пасічники були до Христа, і так само користувалися моральним авторитетом. У всіх давніх культурах Сходу і Заходу.

Повитухою могла потенційно стати кожна молодиця від 45 років, яка народжувала і знала обряд від пологів до хрестин. Після перших прийнятих нею пологів у якоїсь не кревної жінки, якщо все пройшло гаразд, її починали запрошувати. У метричних записах про народження десь з другої половини ХІХ століття обов’язково присутній запис про повитуху, нарівні зі священником, що здійснював обряд хрещення і кумами. Причому повитуха, себто баба-бранка, не несла відповідальності за смерть чи каліцтво новонародженого чи породіллі, бо тільки Господь має владу над життям і смертю. Але вона мусила знати весь ритуал і на час пологів ставала верховною господинею в домі породіллі. Її накази виконували всі й допомагали при потребі. Вона мала право охрестити немовля, якщо воно було при смерті, замінивши священника. Особливо знаючі повитухи могли передбачити долю немовляти. За свою працю повитуха не отримувала ні грошей, ні подарунків, тільки шматок полотна — пелюшки. 

<p>Мати з дитиною у селі Верхній Студений, 1930 р. Vojtěch Suk, Archiv &Uacute;stavu antropologie Př&iacute;rodovědeck&eacute; fakulty Masarykovy univerzity, Brno, Česk&aacute; republika</p>

Апофеозом процесу ставало "вмолитвення". Я не знаю як це відбувалося в Галичині, але на Київщині відразу після народження повитуха брала курку, дрібні гроші і йшла до священника, щоб той обрав ім’я дитині. Вони разом молилися, тоді священник пропонував ім’я згідно церковного календаря, аби дитя отримало небесного покровителя. Досить глянути в метричні книги, щоб зрозуміти, хто дарував ім’я — священник чи батьки. У селі Залокоть на Дрогобиччині, наприклад, домінувала воля священника — там є імена зі Старого Заповіту, такі рідкісні як Ісаак, Іов, Адам, тоді як у сусідніх селах, таких як Уріж, батьки воліли називати дітей на честь діда чи баби, або померлих братів чи сестер новонародженого, бо "двічі не вмирають". Після вмолитвення повитуха несла ім’я в дім породіллі, й часом губила його чи перекручувала, якщо воно було дуже складне чи незвичне. Якщо ви пам’ятаєте повість "Микола Джеря" Івана Нечуя-Левицького, то там Минодора стала Нимидорою. Після оголошення імені повитуха складала свої повноваження, часом була невелика гостина, а хрестини справляли пізніше. Запис про хрещення насправді фіксує час "вмолитвення". Чим більше пологів приймала повитуха, тим частіше її кликали. Про це також свідчать метричні записи — десятки, або й сотні, де фігурує одне й те саме ім’я упродовж десятків років. Коли пологи були дуже складні, повитуха відсилала чоловіка породіллі до священника попросити відчинити церковні врата. Тільки вона приймала це рішення. Як це не дивно, стати кумами при хрещенні бастардів вважали дуже почесним, хоч саме ставлення до незаконно народжених було ганебним. Можливо, причина в тому, що то був акт милосердя і безкорисливості до дитини, чиє життя буде дуже нелегким. Ну, і звісно, вибір жінки стати повитухою мав у собі щось величне: то була воля Божа. Адже тільки порядна жінка і хороша матір могла нею бути. Вона добровільно обирала цю важку виснажливу працю, що потребувала емпатії й максимальної зосередженості. 

<p>Лірник на мості. Тернопільщина, 1930 рік</p>

А щодо лірників, незрячих і зрячих, що мандрували по краї, і тільки взимку поверталися до своїх родин, то їх авторитет був безумовним. Вони були голосом мовчазних гречкосіїв, його пророками і майже святими. Їх запрошували на похорон, де вони  співали жалобних пісень, що давали надію на життя вічне. Такою є волинська пісня "Вилєтєла душа з тєла", яку виконує лірник з Рівного Андрій Ляшук. У ній йдеться про момент розгубленості, коли душа покидає тіло і не знає куди їй йти. До неї з’являється янгол, і між ними відбувається діалог. Янгол питає чи душа сповідалася і причащалася. Та відповідає ствердно й він веде її до гурту душ, які летять до Господа. "А там тобі скажуть, що робити". На родину такі пісні діяли заспокійливо, як і чудовий глибокий звук колісної ліри. Лірники користувалися таким авторитетом, що у лихі часи нищення церков совітами, їх просили здійснювати обряди хрещення, вінчання і похорону замість відсутнього священника. 

Так було колись. А зараз пасічники можуть підробляти мед на продаж, повитухи — це акушерки, чиїх імен ніхто не поспішає запам’ятати, хоча деякі з них можуть із власної волі охрестити дуже слабке немовля, але жодної участі в житті родини вони не беруть. Лірництво натомість практично не зазнало професійної деформації, особливо, серед тих, хто дотримується традиції. Вже згадуваний Андрій Ляшук розповідав, що його запросили супроводжувати створення великодніх пасок у лікарні. Поки працівники місили тісто і випікали паски, він грав на лірі. Жива автентична музика мала наділити обрядовий хліб додатковою сакральністю.

Усе змінюється, але варто знати, як воно було колись, бо завдяки моральним цінностям, що нині майже забуті й занедбані, українці зберегли свою ідентичність і перемагають ворога  всупереч усім прогнозам. Їм із небес допомагають давні лірники, повитухи і бджолярі. Найкращі серед них справді "знали" і  вміли зцілювати не лише душу й тіло, навіть ставали пророками. Як  легендарний лірник Вернигора, якого більше знають у Польщі, ніж в Україні. Корба, яку крутить лірник, — це символ кругообігу людського життя, сонця, що сходить і заходить. Доки літають бджоли, співають пісні, народжуються діти, яких приймають добрі  й умілі руки, Україна житиме.