Олекса Тихий: українець і громадянин світу з Донбасу
14:06, 27 січня 2022
“В одній установі в місті Дружківці мені сказала зав.: “К нам поступило 4320 заявлений, и только одно Ваше по-украински, и я же Вам ничого не говорю”. Пізніше вона назвала мене націоналістом за вимогу видати документ українською мовою. Але зразу ж відчула, що сказала не те і схаменулась. Розійшлись по-людськи, без образ”.
Такий характерний епізод зі свого повсякденного життя на Донбасі описував на початку 1970-х років Олекса Тихий – український дисидент зі сходу України. Життя Олекси Тихого сплелося в клубок переслідувань, ув’язнень і, попри все, впертого відстоювання національної гідности
Радомир Мокрик
науковий співробітник Інституту східноєвропейських студій, Карлів Університет (Прага, Чехія)
Олекса Тихий в молоді роки
Усі фото: oleksa-tykhyi.1gb.uaОлекса Тихий народився в 1927 році, і цілком міг би потрапити до плеяди “шістдесятників”, адже був практично одного віку з Євгеном Сверстюком та Іваном Світличним, однак його доля склалась інакше. Тихий відкрито протестував проти придушення повстання в Будапешті у 1956 році, написавши листа до ЦК КПРС. Радянська система оцінила епістолярій дисидента на сім років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі. Хрущовську “відлигу” Тихий зустрів і провів у таборі в Мордовії.
Парадоксально, але дисиденти зазвичай поверталися з таборів ще більш принциповими противниками режиму, аніж туди потрапляли. В цьому є певна логіка – саме в таборах перетиналися шляхи політв’язнів з націоналістами, ветеранами УПА, та іншими “ворожими елементами”. “Табірні університети” для світогляду Олекси Тихого зіграли, мабуть, не менш важливу роль, аніж філософський факультет Московського державного університету, який він встиг успішно закінчити ще до ув’язнення.
В наш час Олексу Тихого, мабуть, назвали б “мовним активістом”. Тихий виростав на зрусифікованому Донбасі, його українська мова немовби автоматично ставила його в опозицію до більшости. Після першого ув’язнення “мовне питання” стало наскрізним майже у всіх працях дисидента.
Спогади його друзів рясніють різними епізодами, пов’язаними із принциповим ставленням Тихого щодо використання української мови. Наведений на початку тексту епізод далеко не єдиний. На початку 1970-х років Олекса Тихий деякий час працював у пожежній частині. Там він проводив “політінформацію” серед робітників на власний лад: читав охочим “Правду” й автоматично “на ходу” перекладав статті українською мовою.
Дисидент з Донбасу не обмежувався лише “активізмом”, а ґрунтовно аналізував мовну проблематику. Протягом багатьох років він готував “Словник мовних покручів”, збірку “Мова – народ”, а також написав низку статей саме щодо проблем мови та культури. Його “Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області” – знаковий текст, який можна порівняти з “Інтернаціоналізмом чи русифікацією?” Івана Дзюби.
Олекса Тихий під час викладання у Олесієво-Дружківській школі робочої молоді
Діагностична точність праць Олекси Тихого, написаних ще у 1970-х роках, іноді просто вражає своєю актуальністю:
“Дружба ґрунтується на взаємній симпатії, взаєморозумінні, взаємодопомозі. Чи можна говорити про дружбу, коли значна частина вчителів області зневажливо ставиться до української мови, дивиться на українців як на щось відживаюче, неповноцінне, не вчить їхньої мови, не боліє за їхнє теперішнє та майбутнє, а навпаки, заохочує українців до асиміляції, денаціоналізації чи, як іноді говорять, злиття націй. Сьогодні дуже багато людей без сорому кажуть: “Які там ми українці, ми — перевертні, “хахли”. “Я українєц, но не люблю українского язика”. “А мені всьо равно, яким язиком чоловік балакає, аби хороший був”. “Я знаю українській язик, всьо понімаю, а розговарівать і читать нє могу”. “А для чого він нужний як всьо, віздє по-рускому”. “Я вообще не понімаю, к чему сейчас націоналізм (мав на увазі українську мову), єслі вся література на руском язикє”.
Детально розбираючи становище української культури на Донбасі, Тихий безпомилково ставить питання, яке прогримить на всю Україну в 2014 році:
“Як же розуміти того, хто живе в Донеччині, на Україні, а батьківщиною має Росію? Емігрантом чи окупантом?”.
Олекса Тихий не лише спостерігав, а й пропонував конкретні шляхи вирішення проблеми: від видання книг до впровадження обов’язку володіти українською мовою державними службовцями; від того, “щоб усі надписи, лозунги, вказівні знаки були написані українською мовою”, до судових покарань за зневажливе ставлення до української мови та культури.
Барак ВС-389/36, з 1995 року. – Меморіальний музей історії політичних репресій і тоталітаризму “Пермь-36”. Найближче вікно – карцер № 3, де карався Олекса Тихий та загинув Василь Стус. Фото Василя Овсієнка, грудень, 1999 рік
Десятиліття між двома ув’язненнями пройшли для дисидента Тихого у копіткій інтелектуальній праці. Аж поки десяток сміливців не взявся за реалізацію ідеалістичної ідеї заснування Української Гельсінської групи. В усій Україні в 1976 році знайшлося десять сміливців, які погодились відкрито відстоювати права людини, серед них Микола Руденко, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Мирослав Маринович та Микола Матусевич. Для Олекси Тихого, який сам себе називав “громадянином світу, але не як безбатченко-космополіт, а як українець” ідея Гельсінської групи безумовно мала б припасти до душі. Захист прав людини – як захист проти несправедливості, з проявами якої Тихий боровся все життя усіма можливими засобами. Водночас, ключовим для УГГ було таки національне питання, і ніхто з членів-засновників групи цього не приховував.
Саме ця “авантюра” із захистом прав людини в радянській Україні стала для Олекси Тихого доленосною. В кінці 1977 року дисидента знову засудили до багаторічного ув’язнення. Місяці проведені в протестних голодуваннях, карцерах та у в’язничних лікарнях для правозахисника завершились в травні 1984 року. Після декількох операцій у в’язничній лікарні міста Перм Олекса Тихий помер.
Перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого на Байковому кладовищі 19 листопада 1989 року. У центрі о. Ярослав Лесів, Левко Лук’яненко (говорить), Горинь (ведучий), Іван Драч. Фото Петра Ромка
Олекса Тихий символічно повернувся в Україну в листопаді 1989 року, разом з Василем Стусом та Юрієм Литвином. Перепоховання трьох дисидентів на Байковому кладовищі переросло в масштабну демонстрацію. Учасники згадували, що саме тоді чи не вперше дисиденти відчули свою реальну перевагу над радянською системою і незворотність падіння радянської імперії. Олекса Тихий водночас залишив за собою виразний інтелектуальний та етичний спадок, який вартий не лише пам’яті, а серйозної рефлексії.
“Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина, що сенс життя в творенні добра людям, у піднесенні матеріального та культурного рівня народу, у пошуках істини, у боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадянській відповідальності за все, що твориться за мого життя”
Схожі матеріали
