Нема Збруча. Віталій Ляска

Також Гаусгофер виокремлював симптоми старіння границь, що подібні до симптомів людей, які страждають від атеросклерозу. Кордони, які колись були історичними межами, остаточно вмирають внаслідок згіршення, а врешті — і через цілковиту втрату пам’яті про них. Саме на це сподівалися радянські "визволителі", двічі форсуючи Збруч на танках. Між двома Гусятинами, які поділила річка, "солов’ї з Полтави (радше з Москви, але у січні 1945 року Максим Рильський мусив бути політкоректним), які перелетіли Збруч", хутко прилаштували на помпезній сталінській стелі горде, але, на щастя, утопічне гасло "Комунізм змете всі кордони!". Наприкінці 1950-х жертва сталінських репресій Борис Антоненко-Давидович поміж безрадісно-пласкими замальовками з життя завідувачок птахоферм та колгоспних ланкових, які на Надзбруччя чомусь припленталися із Пензенської области, патосно змальовує нібито смерть річки-кордону: "Протягом століть ця нікудишня річка, у якій і рибалити нема чого, і скупатися через мілину добре не можна, по живому краяла кордоном нашу землю і стала чорною рікою для українського народу… Але цього Збруча вже нема. Він зник у гарячі вересневі дні 1939 року… Його давно вже нема ні в заборонах кордонної варти, ні в уявленнях довколишніх селян". Хоча радянська влада того Збруча, який начебто зник із пам’яті, до судом боялася. Бо ж як інакше пояснити заборону учасникам українського Руху опору після арештів та заслання перетинати річку. І це вже у 1970-х, коли, наприклад, Катерина Зарицька та Дарія Гусяк змушені були жити у Волочиську, бо кілька метрів річки заспокоювала кадебістську душу.

У незалежній Україні Збруч не зник із ментальної мапи. Радше навпаки — набув опуклости. Ми, звісно, можемо нарікати на російську пропаганду, яка ділила українців на сорти чи зіштовхувала захід та схід чолами. Але марно заперечувати об’єктивну інакшість політичних досвідів, господарських укладів чи мови спілкування, які врешт-решт вплинули на відмінні електоральні вподобання та зовнішньополітичні орієнтації українців у різних регіонах. Десь ця лінія ментального розмежування пролягала по Збручу, десь її намагалися шукати за Дніпром у кордонах давньої Речі Посполитої. У затхлу добу Януковича, здавалось би, Збруч набув нових вод і мав стати стіною, яка б захищала чи не єдиний прихисток українськости. Однак гравітація українців з обох боків Збруча виявилася сильнішою і через його спокійні броди. Революція Гідности показала засяг української ідеї, а електоральна перемога Зеленського 2019-го (як би комусь із нас це не подобалось) засвідчила стирання (а може, й ілюзорність) видимих границь між українською та креольською Українами. Врешті повномасштабна війна розвернула течію Збруча на схід. Тепер він поглинає своїми водами Сіверський Донець і творить новий фронтир. Символічно, що каталізатором цього стала Росія, яка наприкінці ХVIII століття доклалася до прокладання цієї штучної межі. 

На мапах річки або їхні ділянки, що пересихають, позначають синіми пунктирними лініями. Тепер — і фізично, і ментально — Збруч старіє, і його суцільна лінія щоразу більше сяє розривами. Ми ж доросли до ролі самостійних креслярів своєї Батьківщини і можемо власноруч, не оглядаючись на чужих державців, прокладати русло для українського повноводдя.