Мовчазна пісня. Галина Пагутяк

Тест на українство — це навіть не українська мова, яку тепер потрібно знати, і яку миттю забувають, вийшовши на вулицю, або опинившись вдома. І навіть не знання історії України, яку вчили, бо цього вимагає ЗНО. Тест на українство – це коли ти слухаєш народну пісню чи вірші Шевченка, і в тобі щось оживає, примушує серце битися. Як на зів’ялу квітку падає дощ – ось так воно виглядає.

Так само з вишиттям — чи це сорочка, чи рушник, змережані нотами, які складаються в мовчазну пісню. Ми втратили дар зчитувати ці ноти у вигляді хрестиків чи стібків, можливо, назавжди. Ми перестали відчувати мелодію й ритм повторюваних узорів, їх гармонію. Надто довге мовчання, надто багато спотворень, галасу. Все це частина етноциду українців. 90% українців не пройдуть цей тест на українство. Тому що не запитають себе: "Чому мене це не зворушує, що зі мною не так?" Колись по Україні ходили лірники і кобзарі, для яких спів був молитвою, а не легким способом заробити гроші. Якщо й деякі з них з’являються іноді на майданах чи вулицях, їх не чують, бо наш слух налаштований на чужі ритми. Ще з колиски, ще з лона матері.

Бачити порожні очі можуть і незрячі співці. Бо від тіл, наділених порожніми очима, не йде тепло. Тільки шурхіт банкнот чи брязкіт монет. Лірницьке і кобзарське мистецтво в Україні практично знищене. Всі хочуть злитися в оргазмі з консумованоюспоживацькою Європою, а не з Європою, де підтримують автентичність і традицію на державному рівні. Не дозволяють псувати мову іншомовними словами і потворними неологізмами. Там не звучить тюремний шансон, там не викидають на смітник старовинний одяг. Там в історичних центрах є крамниці з традиційним одягом, який коштує шалених грошей, а не бутіки з модним шматтям, антикварні й букіністичні крамниці, не секс-шопи і Макдональдси, як у нас у Львові на площі Ринок. У справжній Європі пишаються тим, чого немає в інших народів, а у них є.

У нас натомість своє рідне називають шароварщиною і селюцтвом, і коли після Революції Гідності почалося національне відродження, хирляве, половинчасте, то внутрішні й зовнішні вороги почали його "осучаснювати". Це все одно, що не знайти джерела і втамовувати спрагу з умовно чистого струмка.

Кожне село мало колись свої вишивки, свої пісні, свій говір. Візерунки були візитівкою. Тому перебраних енкаведистів легко розпізнавали по вишивці, їм не треба було навіть розтуляти рота. Різні візерунки, техніки, крій — це не від ізольованості, бо ніхто не заважав ходити в гості чи одружуватися в сусідніх селах. Чим далі — тим більше вишивка відрізнялася, аж до регіонів — Поділля, Покуття, Буковина, Галичина, Слобожанщина… Всі ці мовчазні скарби збирали етнографи, досліджували, вивчали супроводжуючі немовчазні артефакти — пісні, перекази, діалекти. Систематизували не тільки по регіонах, а й по способу використання — були весільні вишиті сорочки, рушники, дитячі, дівочі, для старших людей, похоронні, на будень. У кожний витвір було вписано чи молитву, чи оберіг, чи заклинання, чи навіть відомості про ведення сільського господарства. Язичницькі та християнські символи підсилювали один одного.

Усе це мало би вивчатися у школах із першого класу, але уроки народознавства викинуто зі шкільних програм, як і скорочено уроки української мови та літератури. І якщо воно колись повернеться, то в якому вигляді? Під чию дудку будуть танцювати майбутні педагоги, якщо для них це вже екзотика і чуже?

Пройшовши успішно тест на українство, ти не отримаєш нічого, та й воно тобі не треба. За твоєю спиною стоять десятки поколінь, на які ти можеш опертися. Вони підкажуть, яким ти маєш бути, підтримають, коли тобі важко. Перед твоїм внутрішнім і зовнішнім зором мусять бути взірці високого мистецтва, як професійного, так і народного. Ти ніколи їх не перевершиш, бо це все одно, що змагатися з Богом. Треба прийняти це як даність і ніколи не втрачати з овиду.