"Місця сили". Галина Пагутяк

Місця сили — це коли ти налаштований на певну хвилю і тебе зворушує краєвид, що дає відчуття гармонії зі Всесвітом. Це трапляється не кожного дня і не на замовлення. Я не відчувала нічого ні в Дуброві біля Стільського, ні в Тустані, ні в Розгірчому чи Ілові, чи десь-інде. У нас давно атрофовані органи, які сприймають те, що ми називаємо тонкою матерією. І не треба сприймати бажане за дійсне — вами просто маніпулюють.

Ми всі зараз виснажені війною, постійною загрозою обстрілів, проблемами з рідними і близькими, які прийшли разом із війною. Нам доводиться шукати додаткові джерела сили, щоб зберегти душевний спокій. Ніхто нам не допоможе, тільки ми самі. Я нераз привозила друзів туди, де мені було добре, де я відчувала гармонію зі Всесвітом, але це не спрацьовувало. Вони не відчували того, що я. А вже компанія, обвішана спорядженням, провізіями і замаринованим м’ясом для шашликів, що відвідує так звані "місця сили", тим паче.

Я щороку намагаюся відвідати кілька нових сіл чи куточків із гарними краєвидами. Походити по лісі, піднятися на гору, посидіти на березі річки, побачити якусь стару церкву і поблукати на цвинтарі, побесідувати з місцевими людьми, якщо вдасться. Кожне галицьке село, якщо воно не поглинуте містом, ще має поверхневий пласт історії, і туди не треба рити вертикальний тунель, аби сягнути культурного шару, що робить це місце унікальним. Однакові незатишні будинки, гноми і гіпсові буськи на травниках, відсутність саду, без якого дім не дім, ковані огорожі, на які треба рік працювати десь у Польщі чи Чехії — всі ці крикливі стандарти добробуту. А ще зацофананеохайна смердюча будка автобусної зупинки з обдертою мозаїкою 1970-х, дико розмальована фігура Матері Божої чи Ісуса — продукт польського релігійного бізнесу, спаплюжена золотою бляхою стара церква чи нова церква, побудована за скрєпними православними канонами... Антиестетика вбиває душу. Людина, яка живе в естетичному природному чи архітектурному середовищі, чутлива і гармонійна, і звичайно краще чинить опір депресії.

Я вам розповім як це відбувається зі мною. Коли на мене починає тиснути одноманітність і охоплює тривога, я сідаю в маршрутку і їду кудись. Де сподіваюся віднайти душевну рівновагу і спокій. Нове чи навіть старе місце. Ось я стою перед височезним частоколом, таким самим, який був колись у княжому Звенигороді, що вже став туристичним об’єктом, бо там є і музей, і маршрути, й відповідна інфраструктура. А це в майже сусідньому Підгородищі, яке колись належало до Звенигородського князівства, тільки мені ще слід знайти той давній шлях, який поєднував сторожову фортецю з княжим містом. Тисяча років розділяє обидва паркани, а традиція збереглася — хіба це не диво? Десь на горі сховані в лісі залишки валів колишньої фортеці, на яких стояли такі самі загострені, висотою кілька метрів кілки, а вуличка під сліпучим сонцем нагадує балканські містечка, де мешкають хорвати, з якими у нас спільна історія і спільні топоніми, не кажу вже про кров.

Так, Підгородище було колись містом, і це відчувається. Тут був навіть стародавній монастир, але вже коли вали городища поросли лісом. Тими досить високими, від 300 метрів горами, можна пройти до гори Камули в сусідньому Романові, або в бік Бібрки до Мостищ, крихітного села, де була в княжі часи митниця. Над Мостищем нависає потужна і недоступна гора, де теж могла стояти сторожова фортеця князівських часів, біло-хорватських чи навіть раніших. Три села, де культурні шари не треба відкопувати, а можна просто зчитувати, бо вони існують поряд. Ось високі дерев’яні брами, як на Балканах і в Румунії, з дашком, під якими може проїхати віз, доверху наладований сіном і збіжжями, левади і розкішні сади на просторих обійстях, і чепурні хати під старовинною жовтувато-червоною черепицею, а за селом пасовиська та городи. Це — Романів, звідки свого часу вийшло 120 січових стрільців, і де збереглася стара школа з дзвоном на вежі. Підгородище і Романів славні не лише військовою доблестю, а й згуртованістю громад, що будувала самотужки найкращі в краї школи і церкви. Бо пам’ятали, що вони були свого часу містами з магдебурзьким правом. Місця, де люди не втратили і не обміняли свою пам’ять на дешеві, неестетичні "понти". Поки що.

У 1910 році Андрей Шептицький відвідав новозбудований храм Вознесіння в Підгородищі за проєктом Василя Нагірного. За селом його зустріли парубки на конях, вбрані в козацький стрій. Прийшли місцеві євреї з сувоєм Тори, яку митрополит шанобливо поцілував і виголосив промову староєврейською. Цей урок релігійної терпимості став у пригоді як українцям, так і євреям у часи Голокосту.

Тут ти розумієш, наскільки може стати багатим твій внутрішній світ, якщо ти спробуєш згадати всі ті покоління, що залишили зримі сліди своєї присутності, які дихають шляхетною свободою і глибоко вкорінені в підсвідомість кожного з нас. Пізнаючи себе через такі місця як Романів, Підгородище, Мостище, ми зможемо виграти цивілізаційну війну, яка зараз спустошує Україну фізично, а нас — духовно.