Кожного дня — війна. Галина Пагутяк

У небі літали військові вертольоти, дорогою з Самбора на Дрогобич проїжджали колони танків, і ніхто з дорослих не знав із ким ми маємо воювати цього разу. Старші люди плакали і сушили сухарі, скуповували сіль і сірники. Вони ж бо знали, що таке війна без усякого кіна. Дітиська в лісі знаходили проржавілі каски, часом снаряди, а яма біля школи, звідки пнулася бузина, була вирвою від снаряда. Не дивно, що ми бавилися "у войну", і навіть рили землянки. До того часу, доки нас не спіймала за цим заняттям баба Грицька, і сказала, щоб ми не сміли бавитися у таке. Вона була така розлючена, що нам як рукою відрізало. Ми більше ніколи-ніколи, тобто наш маленький гурт, не бавилися у війну. Яка я мала тоді не була, від пересичення у мені зародилося щось антимілітарне. Перший протест був коли я прийшла на італійський фільм, але хлопці почали протестувати, і пустили знову кіно про війну — я встала і пішла геть. У мене ще тоді були нові босоніжки, які натерли ноги до крові, і кіно про війну стало останньою краплею. Не знаю, яка була радянська зброя, але взуття виробляли якісь садисти.

Наша класна керівничка, вчителька російської мови, вирішила раз у житті на виховній годині прочитати нам книжку. І та була про війну.

Якось у школі вирішили влаштувати факельний похід до сусіднього села, де був благенький пам’ятник загиблим у ВВВ, і дали інструкції як зробити факели. Треба було прибити консервну бляшанку до патика, набити її тирсою, просочити соляркою, яку наливали до гасових ламп, бо електрика зникала від найменшого вітру. Ми би точно спалили село, добре, що в останній момент, коли нас уже посадили у вантажівку, дали відбій. Дня перемоги, окрім того, що то був вихідний, насправді не було 9 травня. Святкували цілий рік. То вже потім почали по селах ставити монументи, і 9 травня коло них стояли нещасні діти в пілотках та червоних галстуках як почесна варта.

У четвертому класі нам уже розповідали про ядерну війну і укриття, вчили натягати протигази, що рвалися від старості, і показували дозиметри. У 9 класі нас вчили розбирати АК, і одного разу повели стріляти за село. Бідний хлоп, що йшов із лісу, не знав, що патрони холості, хоча біс його знає, чи не міг бути серед них справжній, не знав куди йому тікати. Наш воєнруквійськовий керівник, полковник у відставці, дав відбій. Більше нам автоматів не давали.

А ще нас вчили кидати гранати, тобто муляжі. Це входило до програми з фізкультури в 4 класі. Ними запросто можна було розчерепити комусь голову.

У школі і на вступних іспитах треба було вибирати тему для твору: або про Леніна, або про партію, або про війну. Одне з трьох. Тоді я люто зненавиділа "Прапороносців" Олеся Гончара. Його "Собор", який я прочитала в четвертому класі, мене теж дратував. Досі не розумію, чому носяться з цією посередньою книгою.

Жарти жартами, але в університеті чотири роки нас, дівчат, навчали на медсестер і давали військовий квиток. Без варіантів. Відмовитися було неможливо.

Принаймні нас не муштрували, не змушували шикуватися і співати патріотичних радянських  пісень. Переконати нас, що війна може початися, не вдалося. Америка була далеко, Китай ще далі.

Але тепер я рада, що вивчала цивільну оборону, бо знаю, як поводитися в критичних ситуаціях, що таке променева хвороба, радіоактивність, симптоми інфекційний хвороб. Бо встигла пережити і Чорнобиль, і ковід, а тепер переживаю ще й війну. Основи партизанки я пізнала спершу з дитячих книжок Юрія Збанацького, а згодом зі спогадів УПА. Якщо довго готуватися до кризових ситуацій, то в тебе менше паніки і вмикається інстинкт самозбереження. Бо Холодна війна — це теж війна. І принаймні одну війну я вже відчула на власній шкурі.