Князі і дружини Руси. Джерела російської автократії та української демократії

Конунги і дружини

Поява у Східній Європі русі і кардинально змінила політичну ситуацію у регіоні, і не привела до утвердження авторитаризму. Русь — це унікальний фронтирний феномен, не схожий ані на синхронних західних норманів, ані на пізніших варягів. "Ядро" русі справді становили прибулі скандинави, однак численніша "периферія" походила з місцевих слов’ян та угро-фінів. 

На першому етапі загони русі були розбійно-торговельними ватагами — типовими "кочовими бандитами". На другому — русь перетворилася на "приватні воєнні компанії", зайняті не лише грабунком та віддаленою торгівлею, але й охороною постійних факторій (і — якщо це не вигадка літописців — навіть окремих чужоплемінних міст). І на третьому — русь здобула політичну владу над навколишнім осілим населенням й утворила (або переутворила) вождівства. На четвертому, останньому, етапі русь злилась з місцевим населенням (у випадку з полянами — передаючи їм свою назву). Тому баварський географ (першої половини ІХ століття) і згадує русь серед інших народів, а "Повість временних літ" розповідає таке: "Ті варяги звалися русь, як це другі звуться шведи, другі ж нормани, англи, інші готи, так і ці".

Однак на перших двох етапах русь не лише не випереджала, а навіть відставала у соціально-політичному розвитку порівняно зі слов’янськими княжіннями. Саме це робить безглуздою двохсотлітню суперечку норманістів з антинорманістами — скандинави не могли принести на нашу землю державність, бо самі її не мали. Натомість вони стали каталізатором державних процесів у слов’янському середовищі, які йшли до них, і тим визначили обличчя майбутньої Руси. Та навіть якщо б русь обійшла Східну Європу, наші предки цілком самостійно впоралися б із державотворенням, як це зробили їхні сусіди — західні слов’яни.

Як у всіх аналогічних випадках, загін русі очолював вождь (конунг, князь), який аж ніяк не був для своєї дружини правителем. Навпаки, він був лише першим серед рівних і обов’язково розділяв із "друзями" всі тріумфи та лихоліття воєн. І навіть на пізніших етапах особиста участь князя у бойових діях була обов’язковою (лише в XV столітті правителі у Східній Європі позбулися цього тягаря, переклавши його на професійних воєвод — та й то не всі).

Уже за 10—15 років існування будь-яка дружина невідворотно розділялася на дві частини — стару, складену з "першопрохідників", особистих друзів вождя, та нову — набрану на місцях, щоб поповнити втрати. "Старша", "краща" дружина набувала функцій воєнної ради, а на третьому етапі розвитку русі з неї обирали княжих урядників. Згодом ці особи, а потім і вся соціальна верства отримала назву "бояри". Молодша дружина переважно виконувала воєнні функції — гвардійців, охоронців, а іноді серед них набирали дрібних посадовців.

Однією з найвизначніших рис дружин у ранніх вождівствах була цілковита добровільність. Швидкість набігів (а не методичне завоювання просторів) вимагала досвіду й ініціативности, тож означала перевагу якости над кількістю. А цього не можна було досягнути, примусом. Тому, вступаючи до руської дружини, воїн не складав формальної присяги на вірність (фуа-омаж західного лицарства), а право вільного переходу дружинника до іншого вождя (пізніше — служилого князя до іншого правителя) залишалося недоторканним до кінця Середньовіччя. Тож авторитаризм просто не міг утвердитися в середовищі русі та у вождівствах, які вони очолювали, — спроба конунга чи князя свавільно диктувати свою волю дружині закінчилася б тим, що він залишився б сам. Дружина у Х столітті становила лише 200-400 осіб, тож вождь мусив буквально почути кожного.

Якнайкраще роль дружини демонструє історія воєводи Свенельда. Не належачи до Рюриковичів, він мав власну дружину та самостійно збирав данину з підвладних князю Ігореві земель. Цікаво, що сам Ігор загинув від рук деревлян, відправившись збирати з них данину після того, як це вже зробив Свенельд. А вчинив він так, бо його намовили власні дружинники, які позаздрили багатству воїнів Свенельда. Після смерти князя воєвода виховував його спадкоємця Святослава, а коли той виріс — ходив разом із ним на війну. Автономність Свенельда наочно проявилася 971 року — його ім’я поряд зі Святославовим потрапило до договору з Візантією, а на зворотному шляху воєвода не залишився зимувати з князем, а кіньми повернувся до Києва (Святослав за кілька місяців рушив човнами по Дніпру й загинув від рук печенігів). За Ярополка Святославича Свенельд мав такий вплив, що підбурив князя убити рідного брата Олега.

Але і за півтора століття мало що змінилося у стосунках князя з його дружинниками. Так 1111 року Володимир Мономах підбивав великого князя Святополка здійснити похід на половців, але дружина останнього відмовилася зі словами: "Тепер не час, доведеться відірвати смерда від його плуга". І князь, не посмівши наполягати, просив Мономаха самому вмовити військо. Той зібрав свою та Святополкову дружину разом і мусив переконувати їх логічними аргументами:

"Но вотъ, что мнѣ дивно, братіе, что смердовъ вы жалѣете и ихъ коней, а вотъ о томъ не подумаете, что на весну начнетъ смердъ пахать своей лошадью и пріѣдетъ половчинъ, пронзитъ смерда стрѣлой, заберетъ его лошадку и жену его, и дѣтей его, и гумно его зажжетъ. Такъ вотъ почему вы объ этомъ не думаете?"

Навіть сучасні демократично обрані президенти мають більшу владу над своїми воїнами, аніж руські князі мали її тисячу років тому.

Врешті старовинне право на від’їзд дружинників поступово перетворилося на право непослуху князеві. Року 1169 Володимир Мстиславич, порушивши присягу, вступив у союз із берендеями та пішов проти Мстислава Ізяславича. Але його власні бояри відмовилися йти з ним на війну, заявивши: "О себѣ, княже, замыслилъ, а не ѣдемъ мы съ тобой. Мы того не вѣдали". Похід, звісно, не відбувся.

"Двоповерхова" Русь

Те, що русь підкорила більшість слов’янських княжінь між Балтикою і Причорномор’ям, привело до появи тієї самої Руси, яку в шкільних підручниках називають "Київською". Але тодішня Русь не лише не була єдиною державою, вона й державою не була. Її правильна класифікація — складне вождівство.

На нижньому "поверсі" розташовувалися і повноцінні слов’янські вождівства з розвиненою політичною структурою, як-от деревляни, і племінні союзи (так, Рюрика закликали "чудь, словене, кривичі та весь"), і окремі угро-фінські племена. Століття вони зберігали свій внутрішній лад, лише виплачуючи данину русі.

Верхній "поверх" займало вождівство русі. Був Рюрик реальною особистістю чи ні — тепер не принципово. Важливо, що його панування ґрунтувалося на запрошенні місцевих жителів, а не на праві меча (майже в усіх ранніх слов’ян перших легендарних князів обирали). Іншим показником слабкости політичної влади був розгардіяш із престолонаслідуванням — Рюрика змінив не син Ігор, а родич (?) Олег, до того він поводився не як регент при малолітньому правителеві, а як повноцінний володар (ну, з обмеженням дружини, звісно). Договір із Візантією 911 року зафіксував усю складність ієрархічних стосунків на Русі. Угода укладена від імені 15 послів "Олега, великого князя руського, і від всіх сущих під рукою його світлих і великих князів та його великих бояр". Історики не дійшли згоди щодо відмінностей між "світлими" та "великими", припускаю, що тут розрізняють члени князівського роду Рюриковичів та підпорядковані місцеві князі слов’ян.

"Продовжувач Феофана" в епізоді з (уявним? попереднім? частковим?) хрещенням русі у 860-х роках розкриває внутрішню структуру їхнього управління. Коли базилевс Василь І запропонував русі хреститися, то "князь цього племені зібрав сходку з підданих і сів попереду зі своїми старійшинами… і почав розмірковувати з ними про християнську та споконвічну віри". Порівняймо це зі спільним ухваленням доленосних рішень у деревлян — і не побачимо великої різниці.

NB. До речі, таке складне вождівство — теж не скандинавська вигадка. Між VI та початком Х століття на заході теперішньої України перебувало об’єднання, зване дулібами, їхніми прямими нащадками були волиняни. За Аль-Масуді (прибл. 947 р.), "з цих племен одне мало колись у давнину владу над ними, його царя називали Маджак, а саме плем'я називалося Валінана. Цьому племені в давнину підкорялися всі інші слов'янські племена; бо (верховна) влада була в нього, й інші царі підлягали йому".

Але в міру того, як всередині русі на "другому" поверсі зміцнювалась батьківсько-синівська спадкоємність без перерв на інших родичів, посилювалась і їхня влада над підкореними племенами. Уже після вбивства Ігоря деревляни, найімовірніше, втратили свою автономію і опинилися або безпосередньо під владою Ольги, або Свенельда. Святослав був першим наступником, посадженим на намісництво в Новгороді ще за життя батька, і він продовжив цю традицію. Сина Володимира він відправив до Новгорода, Олега поставив над деревлянами, а за старшим Ярополком зберіг Київ. Володимир, маючи 13 синів, остаточно зруйнував нижній "поверх", роздавши своїм дітям в уділи колишні слов’янські княжіння. І саме Володимир, запровадивши на Русі писемність та монети, остаточно перетворив її зі складного вождівства на ранню державу.

NB. До речі,  єдність Руської землі, яку оспівали літописці — виняток, а не правило. Єдиною, і то зі застереженнями, цю державу можна було вважати за Володимира Великого та, після перерви, за його сина Ярослава, а також за Володимира Мономаха та його сина Мстислава. В інший час Русь була радше квазіфедерацією (до Любецького з’їзду 1097 року) та квазіконфедерацією, а з другої половини ХІІ століття взагалі розпалася на суверенні землі.

Державу Русь та пізніші окремі князівства очолювали князі (за єдиними винятком у 350-літній історії — з династії Рюриковичів). Народження у князівській родині автоматично передбачало "природне" право на участь в управлінні Руссю. Номінально князь був верховним правителем — вів війни та міжнародну політику, призначав урядників, роздавав землі у володіння молодшим князям та боярам, вершив суд, а великі князі ще й виконували функцію законодавців, видаючи "Правди" і статути. І хоча на Русі князі ніколи не були жерцями (крім спроби Володимира реформувати пантеон), їхня влада мала й певну сакральність: "Яко Бог даеть власть, ему же хощеть, поставляеть бо царя и князя Вышний... поне то есть глава земли", і своїми гріхами князь міг накликати біду на підвладну землю.

Однак заміна вождівства на державність та винищення (іноді фізичне) старої слов’янської аристократії так і не привели до утвердження на Русі авторитаризму.

По-перше, владу князя, як і раніше, обмежувала дружина. Її "старша" частина, бояри, утворювала "думу" при князеві, без ради з якою не ухвалювали жодного важливого рішення. Як ми вже бачили на прикладі Свенельда, старші дружинники мали значну самостійність у вчинках, а на прикладах Мономаха і Володимира Мстиславича — не могли бути примушені ні до чого силою, лише словом (і то не завжди). Як підсумовує літописець про засновника держави, "Володимир бо любив дружину і з нею думав про устрій землі, і про устав землі, і про раті".

За Володимира склад княжої боярської думи змінився — до неї потрапили і вцілілі старійшини підкорених племен, і "старці градські", і церковні ієрархи. Чимало цих радників відтоді не були прямими послідовниками вождя, а отже, більше залежали від його волі, що відкривало для спритних князів можливості для маніпуляції. У 1093 році до Києва прибули половецькі посли з пропозицією миру в обмін на подарунки. Новий князь Святополк ІІ, "не здумав з великою дружиною", а порадився з "несмисленими" людьми й ув’язнив послів. Наслідком стала війна, у якій руські війська 26 травня того ж року зазнали жорстокої поразки на Стугні. Тож п. 36 "Повчання дітям" Мономаха прямо закликає майбутніх правителів щоденно "сідати думати з дружиною" перед тим, як судити людей чи об’їжджати землі.

Саме зі старшої дружини — думи — набирали всіх без винятку княжих урядників: воєводів, тисяцьких, сотників, посадників, княжих тіунів та ключників. Лише кількома століттями пізніше тисяцькі та посадники стали виборними особами. Жодного способу приєднатися до управління Руссю інакше, ніж народитися в сім’ї князя чи увійти до його дружини, до ХІІ століття просто не існувало. Зате і штучних перепон на цьому шляху не було — під час битви з печенігами на Трубежі 992 року слов’янський парубок Ян голіруч задусив печенізького богатиря, за що разом із батьком був пожалуваний у "великі мужі" (бояри).

Втім і зворотний вплив думи не слід перебільшувати — вона так і залишалася дорадчим, а не законодавчим органом, і останнє слово, теоретично, було за князем. Дружинники могли відрадити правителя, наполягати на своєму, могли не послухати, але примусити його до чогось законних способів не мали. Князь же, прямо виділяючи дружині прокорм або даючи в містах частку своїх доходів (штрафів і мит), мав над нею економічну владу. Таким чином, реальний баланс у стосунках князя з радою (читайте — з військом та міським нобілітетом) у кожному конкретному випадку залежав від особистих здібностей та інституційних спроможностей обох сторін.

Та навіть якщо б князю і вдалося врешті-решт приборкати свою думу, то на заваді його автократії стояла ще одна потужна перешкода — віче.