Єдина Україна. Галина Пагутяк

Фільм-репортаж про освячення каплиці на могилі січових стрільців, які загинули на горі Кобила між селами Залокоть та ОпакаЛьвівщина, автором якого є Євген Варивода, зняли ще у 2012 році. За два роки до Революції Гідності і до московсько-української війни, за 12 років до повномасштабного вторгнення. Щороку, починаючи з 1915 року, після церковної служби на Покрови люди йдуть з обох сіл разом зі своїми священниками на гору заввишки 800 метрів, аби віддати шану 16 загиблим січовим стрільцям з усієї України. Серед похованих там лише двоє місцевих — один із Жовкви, другий із Нагуєвич. Але для прочан вони всі рідні. Це відчуття безмежної вдячності до тих, хто розмовляє українською мовою, складає нею пісні й вірші, можна прищепити тільки на малій батьківщині, у родині, захоронцідитячий садок, в українській церкві. Воно неймовірно сильне, воно вже стало моральним законом в собі, для найбільш розвиненої духовно і емоційно частини нашого народу, якому довелося чекати на власну державу ще багато десятиліть після битви на горі Кобила.

Я бачу ці прості зосереджені обличчя своїх земляків, і мені гірко відчувати, що багатьох уже немає серед живих: священника з Борислава, з яким я навчалася у Нагуєвичах, голови осередку "Просвіти" Григорія Поворозника, Тараса Паніва, якого покалічили на Майдані і який до останнього дня досліджував історію національно-визвольних змагань у Залокті,  зв’язкового УПА Василя Хомина, який спонукав мене написати романи про УПА "Око Світу" і "Нічний подорожній", завдяки його наполегливості поставили каплицю на цій горі. І ще багато інших, у кого не брали інтерв’ю і не показували по телевізії, але тут вони живі й ще дужі, бо на ту гору треба йти чотири кілометри поганою дорогою. Йдуть зовсім маленькі діти, підлітки, молодь у вишиванках. Серед них ще такий молодий і не сивий Василь Панів, що покинув хлібне місце — лісництво і депутатство, й пішов у свої 50 років добровольцем на фронт. Він уже чи не підполковник, час від часу мені телефонує і з гумором розповідає, як вони з хлопцям віртуозно декомунізують села на Сході, завоювавши довіру в місцевих мешканців добрими справами.

Ніхто не міг навіть у найстрашнішому сні уявити, що через два роки в столиці незалежної української держави прямо в ефірі розстрілюватимуть на Майдані людей з дерев’яними щитами, і що у довколишніх селах удень і вночі блокуватимуть траси, аби не пустити армію добивати протестувальників. І що портрети Небесної сотні поповнюватимуть портрети загиблих у московсько-українській війні, і що по церквах збиратимуть не на меморіали, а на дрони та броніки. Ніхто з нас не вірив.

24 лютого 2022 року о сьомій ранку ця гора здригнеться від звуку вибухів: бомбитимуть військовий аеродром. На щастя, порожній, бо всі літаки перегнали у безпечне місце. Що разом із колядою "Сумний святий вечір в сорок шостім році" співатимуть "Там, во Бахмуті". І що на цій війні загинуло вже не менше поетів і музикантів, ніж в Українській Галицькій армії.

Нас об’єднують спільне нещастя і спільний ворог, і спільна віра у перемогу. Всі три світові війни, бо цю теж назвуть світовою війною, Україна була полем битви, що зараз дедалі більше нагадує апокаліптичне видіння Йоанна — останню цивілізаційну битву при Мегіддо, коли сили добра змагатимуться з абсолютним злом. Тому наше вперте бажання не віддавати ні клаптика української землі — ні в Криму, ні на Донбасі не потребує жодних пояснень. Бо це наша земля. Переглядали цей фільм разом із переселенцями з мобільного містечка. І коли всі стали і почали підспівувати "Ще не вмерла Україна" разом із героями фільму — це був ефект повної присутності, той катарсис, який викликав не якийсь високобюджетний документальний чи ігровий фільм, а сама реальність, яка стерла кордони часу і простору.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію "Локальної історії" на Patreon!