Мені не важко уявити в яких лещатах терору перебувають нині українці на окупованих територіях, та й розумію, який спадок ми отримали після розпаду СРСР. Наука на все життя: за Брежнєва, аби не опинитися в статусі ізгоя чи в’язня, найзручніше було прикидатись ідіотом. З цим нічого не могли вдіяти кагебісти.
Галина Пагутяк
письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури
У кожній установі, у кожній студентській групі були сексоти, найнижчий ранг в ієрархії КГБ. Їх набирали серед незаможних студентів із низькою успішністю, і використовували як ганчірку для підлоги. Ми могли здогадуватись хто "стукає", а часом навіть їх розкривали. Як це працювало я зрозуміла, коли переводилася зі Львівського універу до Київського. Чому — це окрема історія. Довчитися у Львові мені б все одно не дали. Завдяки кафедрі української літератури, про яку нині дехто згадує з ностальгією. Отож, треба було підписати обхідний лист у Першому відділі (так скромно називали місцеву установу КГБ). Я розпитала де це, а тоді спустилася у підвал, де були металеві двері з віконечками, як у касах бухгалтерії, й побачила двох дівчат непрезентабельного, навіть на початок 80-х, вигляду. Вони, мабуть, прийняли мене за свою колегу, бо ж туди приходили тільки такі, й сказали у віконечко, що прийшли отримати завдання на літню практику. Аж тут мене помітили, звідкись вискочив молодик і почав верещати, що сюди не можна. Він був дуже переляканий. Я спокійно тицьнула йому під ніс обхідний лист і сказала, що мені треба підпис.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Сексоти "засвітилися", хоч я би їх не впізнала через 5 хвилин. Молодик відправив мене зі "святая святих" поверхом вище. Зрештою, то був уже не його клопіт. Я вибиралася зі Львова, і моєю долею він міг не перейматися. Але миттю зорієнтувалася як усе працює. Певно, наша однокурсниця Галя, така простакувата і не надто розумна, теж сюди приходила отримати завдання. Ця сіра мишка ніколи не провокувала, не влазила в довіру, напевно, так їй наказали. Провокатори проходили інший вишкіл, і платили їм більше. Вони робили кар’єру, а зараз діляться спогадами про своїх жертв, які навіть не знали, на кого працювала ця талановита молодь з дисидентськими ухилясами. А я досі не можу спокійно дивитися на професуру, філологічну чи історичну, яка зробила кар’єру ще при СРСР. Бо ідіотами їм не можна було прикидатися, ніхто б не повірив. За лояльність до себе вони мусили заплатити, і та ціна не могла бути малою.
Я знаю щонайменше два випадки, коли ідіотизм, на кшталт бравого вояка Швейка, допоміг уникнути людям вербування в "органи", як тоді казали. Насправді вони не були ідіотами, зовсім ні. Мій однокурсник категорично відмовився від пропозиції стати сексотом, заявивши головному кагебісту філологічного факультету, що не буде доносити на своїх товаришів, і то виглядало настільки сміливо, що той просто прогнав нашого Стьопу, вилаявши його добряче. Бо ж за Стьопою ніяких гріхів не водилося — він був дуже порядним хлопцем. Мріяв стати священником після університету і шанував Божі заповіді. Він таки вивчився на священника. Іншим "ідіотом" був мій сільський вчитель, який відмовився стати сексотом, відбувшись жартами, настільки ідіотичними, що його залишили в спокої. Що цікаво, ці люди потім зі святою простотою розповідали про невдале вербування, і нічого їм не могли зробити. Ясна річ, розповіли вони тільки близьким людям, але чутки поширювалися.
Був ще інший варіант — гра у вар’ята, коли людина в колі богеми виголошувала антирадянщину. Навіть я упіймалась, вважаючи цих людей провокаторами. Один потім дивом вижив у психлікарні, бо перейшов межу блазнювання, а інший прожив відносно спокійне життя. Але так можна було себе поводити при Брежнєві, але не при Сталіні, коли терор був абсолютний — не зважали навіть на хворих із психічними розладами.
Після 1991 року не відразу стало зрозуміло, що блазнювання і свята простота могли прирости до особистості як маска. Надто довго її носили. Надто довго дивилися в очі змії невинним щирим поглядом. У масовій культурі, котру створювали агенти Москви зі стажем, стали домінувати "тупі" хохли. Тупі і хитрі, хоч це виглядає абсурдом. Але охлосу все те подобалося, і саме він переміг на виборах 2019 року. Те, що для когось у колоніальні часи було захистом, виживанням, пристосуванням, стало предметом осміювання і обурення. Особливо обурювалися ті, хто вважав себе освіченими людьми, купившись на створені на Луб’янці терміни "шароварщина" і "вишиватництво". Під роздачу потрапили усі, хто був зацікавлений у збереженні національної та культурної ідентичності українців, хто не запобігав перед "великой русской культурой", і не прагнув злитися у глобальному космополітичному екстазі з "цивілізованим світом".
Можна вийти з окупації, але окупація з тебе не завжди виходить.
Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію "Локальної історії" на Patreon!