Гірше смерті може бути тільки окупація. Галина Пагутяк

15:25, 1 липня 2022

кенігсберг мапа 960

Із 350 тисяч мешканців Кенігсберга у 1945 році залишилося 20 тисяч, та й тих депортували до 1947 року. Навіть німецьких інженерів, які допомагали відновлювати міські комунікації. Потяглися вагони з червоною цеглою – відбудовувати Рязань, і з ними намародерене добро колишніх містян, що називалось трофеями. Безкінечні ешелони. А назад – нові мешканці у куфайках і личаках. Їхні діти щодня підривалися на мінах, а дорослим вдавалося часом знаходити сховки на городах і в садках з порцеляною і сімейними реліквіями, з якими вони не знали, що робити, як офіцерські жінки у Львові з нічними горщиками. 

galyna-pagutiak.jpg

Галина Пагутяк

письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури

І майже 80 років мисливці за скарбами шукають Янтарну кімнату в затоплених і замурованих тунелях колись найпотужніших в Європі фортечних укріплень. Їхні мури забарвлюють досі червоним кольором каламутні канали. Моторошні документальні кадри бомбардування і обстрілу Кенігсберга, стада бездомних корів, що бредуть по снігу можуть бути ілюстрацією до зими 2022 року в Україні. Знайомий почерк. Цим не здивуєш українців. Нас уже нема чим дивувати. 

Але тоді в 2011 році, коли я вже написала роман про місто, яке втратило своє ім’я і стало Калінінградом, мене здивувала величезна купа будівельного сміття в центрі – все, що лишилось від підірваних у 1969 році руїн замку. Їх досі не прибрали. Тепер я розумію, що річ не в безгосподарності денацифікаторів з червоними ганчірками – це ще й сигнал “можем павтаріть”. 

кенігсберг руїни замку

Руїни Королівського замку у Кенігсберзі

Фото: РБК

Мій товариш дитинства, якого після Львівської політехніки відправили архітектором у Калінінград, зав’яз у цьому дивовижному місті, як муха в меду. Йому вдавалося проектувати будинки-ремінісценції колишнього Кенігсберга, доки це не стало помітним – після чого його звільнили з посади головного архітектора. Цей впертий чоловік вірить, що Калінінград стане знову Кенігсбергом після розпаду Росії. І не він один.

Що зробили і не зробили російські осідники з тією частиною Східної Пруссії, яку анексували совіти, я бачила під час поїздки всією Калінінградською областю. Зробили – позакривали усі кірхи і знищили цвинтарі при них, не зробили – оселившись у порожніх будинках, де навіть постіль не вистигла, не змінили там нічого за 80 років, латаючи діри на п’яну голову криво прибитими дошками та іржавою бляхою. Нащадки денацифікаторів сиділи на порогах напіврозвалених будинках – з дегенеративними обличчями і порожніми очима хронічних алкоголіків. Ми дуже швидко звідти поїхали, щоб не бути оточеними і розірваними на шматки. 

То в Калінінграді ще бавились у цивілізацію, і фамільярно вітались з Кантом, що спочиває під стіною Собору: “Прівєт Кант!”. І вважали себе іншими росіянами – європейцями. Але й дозволили зруйнувати будинок філософа – він виглядав так само, як деякі історичні пам’ятки нині в Україні, які доводять до повної руйнації, щоб знести бульдозером і побудувати генделик чи прибутковий дім. Як це ледь не трапилось з міським арсеналом XVI століття у Добромилі. Таке відбувається на всьому пострадянському просторі і доки руйнуватимуть автентику і пам’ятки культури, не буде у нас навіть тієї Європи, що безпомічно розводить нині руками над вщент зруйнованими містами і селами України і тими, які будуть зруйновані невдовзі.

арсенал добромиль

Руїни арсеналу у Добромилі

Фото: zbruc.eu
Dobromyl_arsenal-02
Фото: kray.org.ua

Про те, наскільки цінним був для його мешканців Кенігсберг, свідчить дивовижна історія, яку я тоді прочитала в одній з місцевих газет. У джунглях Бразилії вихідці з Кенігсберга заснували місто, яке було фантомом рідного. Але не того, яке вони покинули, а часів Іммануїла Канта. Із ратушею, годинником, будинками. Рівно о 5 годині вечора вони, як і їхній великий земляк, виходили на прогулянку, зодягнені в костюми того часу. То було не для туристів, яким навряд чи були цікаві у Бразилії принади Пруссії кінця XVIII – початку XIX століття. А для душі, яку довго терзала ностальгія. Не знаю, як щодо морального закону, але небо над ними було зоряне щоночі і головне –  вони дивились на нього із захватом. 

Утім, чимось іншим нас важко здивувати і захопити. Хіба що ще однією історією. 

Я бачила міст на річці Прегель, по якому у 1945 році йшли полонені німці. Попередньо змовившись, вони стишили ходу і у воду посипались годинники, трофей, за яким полювала солдатська злидота Червоної армії. Людину можна знищити, але не можна убити в ній моральний інстинкт. Не у всіх він є. Хлопчик 14 років, який пережив евакуацію, пригадував, як після довгих поневірянь сів у потяг, але потім той потяг повернули назад до Кенігсберга. Виявилось, за евакуацію треба було платити викуп: десяток душ на зґвалтування і розстріл. Потім це повторилось у Боснії і Дарфурі, а тепер повторюється в Україні. Отже, не в украдених годинниках, пральках та унітазах річ. Ця темна сутність без жодного проблиску, що звати її терор, прагне поглинути все те, що робить нас людьми, залишивши на узбіччі порожні розчавлені оболонки. Гірше смерті може бути тільки окупація.

Схожі матеріали

600.jpg

Шість міфів про Шухевича, які не дають вам спокою

Пані 600

“Вмирати дозволяли мовчки”. Сторічна українка – про Голодомор, заборону молитися і нацистський полон

Pyatnitska-tserkva-m.-CHernigiv-6

Церква Параскеви П’ятниці у Чернігові

600.jpg

Сім міфів про підрив ДніпроГЕС

Оксана Забужко 800_500

Українська політична еміграція | Оксана Забужко

18_2.png

Unterwalden: точка (не)повернення

сео лозинський

Про наших скитальників та два острови. У День батька

хмара сео

Не здати своїх: історія повстанського командира Петра Мельника "Хмари"

Улас Самчук_СЕО

Городоцький прихисток Уласа Самчука