Галицький Валентин. Галина Пагутяк

<p>Ян Щасний Гербурт (1567-1616)</p>

То не було виняткове явище в культурі XVI-XVII століття. Панове меценати самі здобули чудову освіту в університетах Європи і допомогли її здобути тим, хто прагнув. Вони розуміли важливість створення інтелектуальної еліти краю. Брати Гербурти підтримували поета Григорія СамборчикаГригорій Чуй-Русин і його товариша математика Бенедикта Гербеста з Нового Міста, Лукаша з Нового Міста, композитора і теоретика музики Себастіяна Фельштинського з Фельштина, і ще багатьох, які не осіли після навчання в чужих краях, а трималися Галичини. Добромильські магнати фінансували видання їхніх творів, знаходили місця для праці, що забезпечувало підопічним дах над головою й засоби для існування, а ті увічнили їх імена в присвятах, як це постійно робив Григорій Самбрчик. Папір тривкіший ніж камінь, книга довговічніша за замки і храми.

Назвіть мені бодай одного сучасного українського олігарха, який би регулярно вкладав гроші в освіту талановитих молодих людей не заради власного піару, а задля блага української науки та культури, опікувався ними як батько. Нічого дивного в тому немає: теперішні олігархи вийшли як не з криміналітету, то з комуністично-партійної номенклатури.

Валентин і Станіслав Гербурти, а також їх брат Ян були синами перемиського підкоморія Яна Гербурта та Ядвіги Хвалівни з Пелнятич. Станіслав, староста самбірський, був чи не найбагатшим у роду Гербуртів, дав своїм синам чудову освіту. Ян, староста  сяноцький і вишенський, написав історію Польщі і перший уклав збірник законів Речі Посполитої. Він був батьком найвидатнішого з Гербуртів Яна-Щасного, а Валентин Гербурт обрав духовну кар’єру. Він мав тільки названих синів — тих, ким опікувався духовно.

Валентин прожив лише 48 років. Народився він у 1524-му, помер у 1572-му, похований у родовій усипальниці у ФельштиніСкелівка, Самбірський район Львівської області. Навчався у Католицькому університеті в Левенінині Бельгія. Перед тим побував з братами у Римі. Завершивши навчання в найстарішому університетії Бельгії, після висвячення служив простим каноніком, і тільки у 1560 році став єпископом Перемишльським. Його не цікавили більше інші навчальні заклади, хоча Ян і Станіслав продовжили освіту. Зараз це назвали би стажуванням — рік-два слухати лекції у найславніших навчальних закладах. Валентин подорожував тепер винятково у церковних або державних справах. Після здобуття ступеня магістра абсольвенти мусили кілька років відпрацювати — читати лекції в альма-матер. Тому рідко хто з аристократичних родин зважувався здобувати вчений ступінь. Хіба що син Станіслава Петро, який здобув ступінь доктора філософії. З них вистачало і бакалавра. Але для тих, хто походив з бідних шляхетських родин, чи взагалі з простолюдинів, як, наприклад, протеже братів Гербуртів Григорій Самборчик, син шевця і селянки, русинки Анни чи наставник Яна Щасного Станіслав Соколовський, то був шанс щось здобути. Окрім посади, магістерський диплом давав право на шляхетство.

<p>Станіслав Оріховський (1513&mdash;1566)</p>

Валентин Гербурт, турбуючись про талановиту молодь, у 1564 році видав указ, що простолюдини зі ступенем доктора мають право так само як шляхтичі бути обраними у члени капітули. Того ж року він дав наказ про примусове перебування каноніків при катедрі, що зміцнювало дисципліну серед духовенства. Водночас Валентин Гербурт займався й світськими справами. Разом із братом Станіславом він їздив на сеймики, і був знайомий з відомим діячем Відродження — Станіславом Оріховським-Роксоланом. 

І ось тут ви зрозумієте, чому я пишу саме про цього Валентина, а не про якогось іншого. Церкву дуже налякав скандал з Оріховським, який виступив проти целібату і на Тридентському вселенському соборі 1547 року. Закон про целібат прийняли ще у IV столітті з ініціативи папи Сіріція. Цю палку промову можна найти в українському перекладі. Ось тільки одна цитата, яка є актуальною і донині: "Навіть якщо мені доведеться загинути в якійсь частині світу, то, одначе, я волів би жити поза містом Римом без ключів, вступити в законний шлюб, ніж з ключами в Римі, в розпусті та ганьбі". Була також епіграма Папі Римському його авторства:

"Не через те гримотить невпокійний Юпітер, що хмари
Чорні на небі, либонь, десь там взялись, а тому,
Що Оріховський, запалений гнівом небесним, одверто
Грішника-папи слова за побрехеньки вважа"(переклад В.Маслюка)

Невдовзі Станіслав Оріховський втратив усіх своїх п’ятьох братів, і змушений був опікуватися спадком — селом Оріхівці біля Перемишля. Він зняв із себе священницькі обіти й одружився у віці 32 років. Попередник перемишльського єпископа Валентина Гербурта відлучив Оріховського від церкви за його шлюб у 1551 році зі шляхтянкою Магдаленою із Холма і поставив під загрозу честь його дружини і майбутніх нащадків. Але не на того напав. Сім років страждань і боротьби, й не без допомоги Валентина Гербурта, якого Оріховський називав "шляхетним і мудрим", бунтівнику вдалося відстояти своє право мати родину і ходити до костелу. Про це він написав у листі папському нунцію Коммендоні. Отже, закон серця, як називав це рішення Оріховський, переміг. І до цього причетний наш Валентин — Гербурт, який справді заслужив на те, аби його згадали теплим словом. А сам єпископ помер під час подорожі на Підляшшя, в якій супроводив Коммендоні. Метою подорожі була організація походу проти турків, які тероризували Річ Посполиту.

Ось що мали би розповідати у Самборі туристам і прочанам у День святого Валентина, а не побрехеньку, начебто святий Валентин у IV столітті одружив руського князя з простолюдинкою. Раніше він одружував римських легіонерів, яким імператор забороняв брати шлюб. Треба було якось пояснити, чому мощі католицького святого зберігаються в греко-католицькій церкві. Але навряд чи хтось напише, що святий Валентин є покровителем Самбірсько-Перемиської єпархії.