"Фортифікації Європи". Роман Пономаренко

Візантійська імперія, ХV століття 

До середини ХV століття колись могутня Візантійська імперія скоротилася до Константинополя з околицями, незначних прибережних районів на Пелопоннесі та кількох острівців у Егейському морі. Імперію загрожували поглинути османи, а сил протистояти їм не було. Імператор Костянтин ХІ Палеолог благав європейські країни про допомогу. Для багатьох європейців було очевидним, що зі зникненням Візантії, османи будуть далі розширювати свою експансію в Європу. Проте європейці були зайняті конфліктами між собою і власними проблемами, щоб мислити так далеко. Тому від прохань імператора просто відмахувалися. Мабуть, думка, що майже тисячолітня імперія може раптом зникнути нікому з європейських політичних чи релігійних діячів не приходила в голову.

Все що отримали візантійці — це невеликі кошти для купівлі зброї і відновлення укріплень та до 2000 європейських добровольців. Найзначнішим серед них був загін відомого генуезького кондотьєра Джованні Джустініані Лонго — 700 вояків. Все це було краплею в морі. Коли османська армія султана Мехмеда ІІ у квітні 1453 року обложила Константинополь, вона в 10 разів переважала сили захисників — 80000 проти 8000.

Облога тривала майже 1,5 місяці. Весь цей час візантійці вірили, що європейці їм обов’язково допоможуть. І дійсно, Венеція намагалася зібрати війська та флот за сприяння Папи Римського. Проте підготовка йшла так довго, що коли флот був зібраний, все вже закінчилося. 29 травня османи нарешті прорвали оборону захисників та остаточно знищили Візантійську імперію. Її імператор загинув у бою. Після цього Османська імперія на кілька століть стала однією з основних загроз для "християнського світу", постійно поширюючи свою експансію.

Польща, 1939 рік

У 1918 році, на тлі краху Германської та Російської імперій, відновилася Польська держава — Друга Річ Посполита. Її відразу підтримали країни Антанти, які в 1922 році офіційно затвердили польські державні кордони. Вітаючи відновлення Польщі, країни Антанти керувались меркантильними інтересами. В їхній уяві ця країна мала подвійне призначення. Перше — це бути буфером між Європою та СРСР. У 1920-х – першій половині 1930-х років інтернаціоналістські плани комуністичної експансії в Європу непокоїли політиків Франції та Великобританії. Тому Польща виглядала природним бар’єром перед можливою комуністичною навалою.

Другим польським призначенням було загрожувати Німеччині зі Сходу. Наявність сильної країни на німецьких східних кордонах мала стримувати германських політиків від реваншистських та експансіоністських планів. Певний час ця стратегія працювала. Втім у 1930-х роках європейські політики поступово почали послаблювати свій тиск на Німеччину. Це при тому, що після приходу до влади Адольфа Гітлера там почали відверто говорити про перегляд Версальсько-Вашингтонської системи.

Певною мірою це пояснюви колективною травмою, яку європейці зазнали після Першої світової війни. Наслідком було підсвідоме бажання більшості політиків уникнути нового великого конфлікту в Європі. Далі була так звана "політика умиротворення агресора", яка дозволила Третьому Райху прирости територіями та населенням і значно посилитися. Те, що ця політика підривала підвалини європейської безпеки, бо Гітлер дивився на Польщу як на ворога, мало кого хвилювало в тодішньому європейському істеблішменті.

Згодом був пакт Гітлера-Сталіна про ненапад від 23 серпня 1939 року з таємним протоколом до нього. 1 вересня 1939-го Німеччина атакувала Польщу. Головними польськими союзниками були Франція та Великобританія. 3 вересня вони мимоволі оголосили війну Німеччині та запевнили Варшаву, що вона отримає всебічну підтримку. Кілька днів поляки раділи, сподіваючись, що вони врятовані. Проте до діла союзники так і не приступили, бо до війни були не готові, і взагалі воювати не хотіли. Попри відчайдушний спротив, польські війська відкочувалися до Варшави.

17 вересня 1939 року на Польщу зі сходу напав Радянський Союз, окупувавши Західну Україну та Білорусь. 22 вересня німецькі та радянські війська провели символічний парад у Бресті, який символізував передачу цього міста під контроль СРСР. Через кілька днів перед німецькими арміями капітулювала Варшава, і польська "європейська фортифікація" впала остаточно.

Великобританія та Франція раптом опинилися сам на сам проти Німеччини, яка, на додачу, активно взаємодіяла з Радянським Союзом, перш за все в економічному плані. Жодної стратегії, що їм тепер робити далі, ні в французьких, ні у британських політиків не було. Маховик Другої світової війни тільки починав розкручуватися.

Холодна війна та ФРН

Після Другої світової війни Радянський Союз розширив свій вплив на всю Східну Європу, зокрема взявши під контроль частку території Німеччини, де в 1949 році проголосили нову державу — комуністичну НДР. Того ж року на підконтрольній західним союзникам німецькій території виникла друга німецька держава — ФРН, яка в 1955-му стала членом НАТО.

Тривала Холодна війна і ФРН, за географічною ознакою, стала черговою "фортифікацією Європи", цього разу проти потенційної радянської навали. Західним німцям це не подобалося, бо всі розуміли, що у випадку гарячої війни з радянським блоком територія ФРН стане основним полем битви. На початку існування НАТО через обмеженість військових ресурсів плани оброни альянсу прямо передбачали, що у разі масштабного радянського вторгнення війська здадуть противнику більшу частину ФРН та відступлять до річки Рейн, де спробують побудувати лінію оборони.

Будівництво Берлінського муру в 1961 році ознаменувало пік напруження Холодної війни в Європі. Там зосередили 400 000 американських солдатів, основну частину — в ФРН. Найбільше командування НАТО непокоїла вірогідність радянських ядерних ударів. І саме на території ФРН знаходилося чимало потенційних цілей для бомбардування атомними бомбами. Непокоїв німецьких генералів й інший сценарій — що у випадку радянського вторгнення і відступу з території ФРН, їхні союзники по НАТО будуть бомбардувати ядерними бомбами скупчення радянських військ вже на західнонімецькій території.

Тоді німці не мали особливих ілюзій щодо свого майбутнього у випадку спалаху війни. Напруженість в Європі чергувалася з розрядками, але загроза залишалася постійною. Навіть на початку 1980-х років, на фоні масштабних навчань армій Варшавського договору Щит-82 та Щит-84, генерали Бундесверу з сумом вислуховували на нарадах НАТО про перспективи того, як їхню країну засиплять або ядерні ракети, або їх уламки.

На щастя, всі ці плани так і залишилися на папері, а Холодна війна в гарячу так і не переросла. Проте перспективи чергової "європейської фортифікації" у цих умовах достатньо показові.