Дротований горщик — символ історичної пам’яті. Галина Пагутяк

У моїй міській квартирі в куточку стоїть великий дротований горщик, таких великих я не бачила навіть у музеях. Забрала зі села. Виготовили його на Старосамбірщині з місцевої глини, може, навіть у Старій Солі. Там був гончарний промисел, і до Самбора, куди мої предки їздили на закупи, звідти близько. Горщик, куди можна зливати молоко за цілий день, коли корова нормально доїться, а потім, коли скисне, збирати звідти вершки. Правда, тепер він має тріщину і дірку, то передостання власниця, сестра моєї бабці Катерина, зберігала там лущену фасолю.

І зараз цей досконалий витвір гончарів скидається на українське кінцугі. Японці скріплювали тріщини в кераміці, якою особливо дорожили, золотом. А українці дротували ще до появи тріщин місткі посудини. По селах ходили майстри, які цим займалися. Не дилетанти, бо щоб догодити нашим господиням, треба бути майстром першої кляси. Вони мали при собі мідний або залізний дріт і необхідні інструменти — обценьки і кусачки. Якщо придивитися, то це майстерна робота, яку дилетант не зробить. Дріт треба накласти сіткою, щоб ніде нічого не стирчало, і щоб не зламалося. Від окислення дріт позеленів, злився з темно-зеленою поливою, такою міцною, що вона не стерлася всередині. А от на куршілі, глечику для святкового бойківського напою — грітої горілки з медом, часником і смальцем, полива майже облущилася, хоча куршіль цілий — стінки там міцніші, щоб краще зберігати тепло.

Я тримаю у горщику висушені горіхи, з якими ділюся з воронами взимку. Вони можуть стояти там роками, не гіркнучи й не висихаючи, а у фасолі ніколи не заводяться жучки. Дуже потрібна річ у домі. Якби, не дай Боже, той горщик розбився, хоч я дотримуюся всіх правил безпеки, аби цього не сталося, то залишився би дріт, він зберігав би форму горщика. Тільки навряд чи ту форму можна було наповнити іншим горщиком, цілим, бо плетиво це неповторне — призначене тільки для одного-єдиного горщика. Воно зберігає форму, але не пам'ять про матеріал і колір. Це тінь глечика, або навіть його душа. Старі речі в нагороду за довге служіння людині отримують душу.

Ось вам і оповідка, і метафора, і образ. Образ України 2025 року — ушкодженої, але все ще міцної, яка тримається завдяки тим, хто прагне зберегти її цілісність. У неї є захист — історична пам’ять, якою наділені ті, хто її боронить на фронті й тилу, і не дозволяє викинути як якийсь непотріб на смітник. Ті, хто розуміє її крихкість, бо все живе вразливе і тендітне ,а все мертве — байдуже і грубе. Навіть стерті зі землі українські міста і села продовжують існувати у вимірі пам’яті.

Півник чи шафка, чи вціліла кицька на місці розбомбленого будинку — це символи попередніх років, а цей дротований горщик — це символ традиції, історичної пам’яті, завдяки яким українці тримаються всупереч розбрату, який у них намагається посіяти ворог. Маскувальні сітки плетуть руки, які ніколи не доїли корови, але в їхніх руках вона перетворюється на металеве плетиво, щит духовний, який шумує молоком, що вигодувало тисячі поколінь. А зодіакальний звіринець хай собі тлумачать китайці та самозвані пророки, які називають себе по-сучасному експертами та аналітиками. Для нас, українців найкраща психотерапія — плести залізний захист для своєї землі й співати чи слухати наші пісні, деякі з яких сягають неймовірних глибин віків.