Долаючи біль. Галина Пагутяк

За кілька місяців прочитана мною на одному подиху сповідь, безжальна і чесна, набула символічного забарвлення. Навіть найпотужніша уява не може вигадати поневіряння маленької скаліченої дівчинки в сиротинці поблизу Києва (уже за часів Незалежності): голод, насильство, зокрема сексуальне, вбивство приятельки Оксани, нелюдяність персоналу. Але це реальна історія. І в своїх спогадах доросла Оксана знову й знову повертається до свого дитинства, яке супроводжується дивовижною жагою життя, всупереч найскладнішим обставинам.

<p>Оксана із мамою під час перельоту у США, 1990-ті роки</p>

Навряд чи мала Оксанка дожила б навіть до першого класу. Вона була приречена, вона не бачила в очах оточуючих навіть крихти співчуття. Але трапилося диво — пройшовши крізь усі кола бюрократичного пекла, її вирвала зі сиротинця самотня американська жінка, і відвезла до себе на батьківщину. Біль нікуди не подівся — дівчинці довелося пройти через безліч операцій, і з ампутованими ногами вона стала олімпійською чемпіонкою, попри зламану руку і нестерпний біль. Уже успішною спортовицею, на піку кар’єри, Оксана Мастерс відвідала Україну і родину, яка колись здала її в сиротинець, та навіть те жахливе місце, в якому мало що змінилося. Все було таким самим убогим і байдужим до дитячих страждань. Вона повернулася назад, бо й не збиралась тут залишатись. Принаймні, вона ніколи не забуде, звідки вона. Я пригадую мудрі слова французького мислителя Монтеня: "Я хочу, щоб люди принаймні знали, звідки я впав". Тільки тут усе навпаки: "Я хочу, щоб люди знали, з якої прірви почалось моє сходження". Оксана розуміє, що систему і цих людей, які бажали їй смерті, вона не змінить. Але вона залишається собою, щоб жити далі гідно, хай скаліченою, але з могутнім інстинктом до життя і волею до перемоги. Хоча зло, заподіяне їй та іншим вихованцям, досі не покаране. Ці люди спокійно сплять, бо в них повністю ампутоване сумління. І токсичне постсовкове середовище тут ні до чого. Навіть у найтемніші часи є вибір між добром і злом.

Я хотіла, щоб цю сповідь прочитали ті, хто має руки-ноги, але стогне і нарікає на війну, яка ніяк не закінчується і змушує покидати зону комфорту. Я хочу, щоб цю книгу прочитали ті, хто втратив частину свого тіла на війні чи поза нею, а таких із кожним днем стає дедалі більше. Я хочу, щоб цю книгу прочитали ті, хто "зневірився", і кому Всесвіт, можливо, не пошле янгола-охоронця ніколи. Бо він того не заслуговує. Ми маємо себе — ось що важливо. А решта не має значення. Втратити себе — це найбільше лихо, яке може спіткати не лише людину, а й кожне живе створіння.

Те саме з Україною. Вона скалічена, вона покинута, як безнадійно хворе дитя, їй кожен день доводиться терпіти нестерпний біль, втрачати частини свого тіла, проливати кров, але вона все одно вперто повзе у темряві невизначеності до перемоги, бо все ще залишається собою, зберігаючи ідентичність, культурну та національну. І вона давно не звертає уваги на ставки букмекерів глобалізованого світу щодо її перемоги чи поразки. Найбільша перемога — це долаючи біль, залишитись собою. Вже вкотре брати участь у визвольних змаганнях сміливців, нащадків героїв, кого влада незалежної держави не визнавала упродовж трьох десятиліть і не засудила їхніх вбивць. Це теж біль, який треба здолати.

Колишній зв’язковий УПА Василь Хомин, що покинув земний світ минулого року, все життя був зігрітий словами, які  мовив йому і товаришу на прощання дорослий повстанець: "Хлопці, як доживете до незалежної України, згадайте і нас". Може в нас і немає янгола-хоронителя, але за нашими плечима стоять не карателі з націленими цівками автоматів, а стрункі когорти лицарів, які віддавали своє життя за наше майбутнє. В умовах бездержавності, приниження, рабства вони здійснювали свій великий і славний чин. І наша теперішня битва за свободу може виявитися не останньою – хай навіть вірити в це і не хочеться.